Прощення

— Ліворуч — цвинтар для тварин, — каже Білий. — Багато років тому про це писали всі газети. Землю звідси продавали як високоякісний перегній, особливо придатний для вирощування бонсай. Попередник Магди Орнік змушений був піти з посади директора. Шанувальникам бонсай не сподобалося, що для хатніх рослин їм продавали цвинтарну землю. Не знаю, що сталося з тим попередником. Швидше за все, нічого виняткового, просто змінив місце роботи. Це особливість цього міста. Воно занадто мале, щоб його мешканців можна було ізолювати. Якби діяло правило, узвичаєне у великих громадах: помилка — і ти вже поза грою, в Мариборі б вже нікого не лишилося. Навіть якщо всі знають, що хтось зробив щось протиправне, це знання тільки зміцнить становище того злочинця в суспільстві. Його негідні вчинки ще глибше пов’язують його зі злочинним середовищем. Перед тими людьми тобі не треба соромитися чи боятися, бо як мариборець ти знаєш, що вони такі ж, як і ти. Знаєш, із ким маєш справу. Схожий кінець має історія про кулеметника, що про нього говорила Магда. Я пам’ятаю його. Тоді я ще в молодших класах вчився. Його звільнили з посади Діда Мороза. Пізніше він був головним розповсюджувачем дитячої порнографії. Всі знали, чим він займається, але через своє минуле кулеметник був недоторканним. Коли він помер, на його похорон прийшло чи не найбільше людей в історії Марибора. Діда Мороза вулицями міста возили його ж старим трактором марки «Урсус». У відкритій труні. Довга біла борода покоїлася на грудях померлого. Вся наша школа в піонерській формі тримала почесну варту на головному мосту, коли труп кулеметника у супроводі поліційного духового оркестру з великими державними почестями несли до кладовища. Виглядало велично. Сімейний бізнес перейшов до його внуків ще кілька зим тому, коли він мусив відійти в тінь через скандал. Спочатку вони якийсь час сперечалися, хто з них буде Дідом Морозом. Виникали конфузні ситуації. Двадцять четвертого грудня обидва внуки вийшли на головну площу, переодягнені Дідами Морозами, і там на очах у всіх дітей сперечалися, котрий з них справжній. Імовірно, все б закінчилося зведенням родинних порахунків, якби не з’явилася виняткова можливість мирного врегулювання, спричинена політичним потеплінням у вісімдесятих. Мариборський Дід Мороз отримав молодшого брата — Санту Клауса, тож вони обидва й сьогодні відвідують місцеві дитячі садки та школи і лякають дітей.

Роза кермує мовчки. Білий збоку спостерігає за нею. Вона здається йому гарнішою, ніж будь-коли. Водночас його переповнює непереборне відчуття заборони, навіть опору. Ні, Білий добре знає, що ніколи не повинен мати стосунків з Розою. Бути з Розою стало б фатальною помилкою. Перед очима Білого — Розине тіло, що звивається від задоволення та болю, коли угорець вривається в неї. Сцена, як після сексу він залишає їй мітку — поріз за правим вухом.

— Я бачив, у тебе рана за правим вухом, — озивається Білий.

— Ніякої рани в мене нема, ти щось наплутав.

— Можливо, — каже Білий, чухаючи шию.

— Що ти хочеш, Білий? — нервово питає Роза.

— Я хочу врятувати це місто, Розо. Це мерзенне місто, яке не заслуговує на жоден порятунок. Знаєш, що страшно? Що в цьому місті можна падати безконечно низько. У кожному суспільстві є сітка для безпеки — як у цирку, в номері на трапеції. Десь невисоко над землею є сітка безпеки, щоб зловити тих акробатів, які падають. Скрізь, у кожному суспільстві, ті сітки натягнуті, а ось тут — нема. Люди просто зі зловтіхою спостерігають за тобою, як ти падаєш і розбиваєшся. І якщо в інших громадах когось можна врятувати лише простягнувши йому руку, то тут це абсолютно неможливо.

— Ти перебільшуєш, — відповідає Роза. — Думаю, тебе це особисто зачіпає, бо це твоє місто. Або принаймні колись було твоїм містом. Скільки ти тут не був? Шістнадцять років? Це місто більше не твоє, прийми це. Хоча мова не про це місто. Мовиться про більш доленосні речі. Якби справа була тільки в цьому місті, мене б тут не було, повір. Роза Портеро небагато вартує. Але все одно Рози Портеро було б шкода для марної справи. Ти кажеш, що це місто абсолютно байдуже. Мені здається, що тут усі грають в мікадо.

— Що ти маєш на увазі?

— Хто перший ворухнеться, той програв. Просто, ні? Але це ще не страшно.

— А що таке, по-твоєму, страшно?

— Страшно, що ти віриш тільки у свої мрії. А в те, що відчуваєш, узагалі не віриш, Білий. У твоїй голові є місце тільки для твоєї місії — і ні для чого більше. Іноді я про все це розмірковую. Моє викрадення, тижні, які я провела, замкнена в сирому, темному підвалі, те, що ти мене звільнив — замість того, щоб убити, а передусім те, що нас урешті зловили, однак залишили живими, — хіба у всьому цьому не занадто багато збігів, щоб це було схоже на правду? Чи ми з тобою не є просто інструментом чийогось, нам не відомого, плану? Такого продуманого плану, який, крім всього іншого, передбачає ще й руйнування його самого. Відповідно, для знищення того плану ми б мусили зробити саме те, що від нас вимагається й очікується! Можливо, ці очікування помилкові. Можливо, тобі слід було тоді мене вбити біля Балатону і стати священиком культу Близнюків? Адаме, ти коли-небудь думав про це? Можливо, так ти втратив єдиний ключ, який у тебе був, щоб викрити «Великого Орка»? Що нам тепер робити? Ми маємо ще три імені та трохи часу. Жоден з відвіданих нами членів «Великого Орка» не знав імен інших членів. Крім власника ресторану, який знав трохи більше половини. Що, якщо ніхто з решти трьох не знає, хто ті четверо, яких нам ще бракує? Що, якщо ми ніколи не знайдемо їх? «Великий Орк» незабаром дізнається, що його щупальця атакували, що він у небезпеці. Він буде захищатися, Адаме, і ти краще за мене знаєш, що він має силу, значно більшу за нашу. О, чорт!

Роза різко крутнула кермом. Автомобіль заносить, на мить здається, що він ось-ось злетить зі шляху, але на заледенілій дорозі його розвертає перпендикулярно — і він спиняється на пішохідному переході.

— Що це таке, чорт забирай? — шепоче зблідла Роза.

До шибки автомобіля притуляється морда величезної тварини. Паща з чорними зубами, довгий язик із тканини, в горлі стирчить людське обличчя; з пащі вистромлюються руки і розбризкують по автомобільному склу червону речовину, кетчуп чи щось схоже.

Чути регіт, зминання мішковини, хтось голосно реве. Величезна гусінь, вісім пар ніг з плавниками, і котрась із них раз по раз хвицає по крилу автомобіля. Гусінь повільно повзе через пішохідний перехід на інший бік, зникає за будинками.

— Це маскарадний костюм, незвично довгий костюм, зазвичай для двох осіб, але тут їх усередині більше, — сміється Білий.

— Мені геть не смішно, мені страшно, ще не вистачало, щоб я переїхала того черв’яка, — обурюється Роза і проводить тремтячою рукою по волоссю. Рани за вухом немає, хоча Білий міг заприсягтися, що ще півгодини тому її чітко бачив.

— Ненавиджу карнавал! — невдовзі озивається Роза.

— Та ж насправді нема жодної різниці. Все це запуст. Люди вдають, що вони інакші, ніж є насправді. У різному виконанні, звісно, — каже Білий і кладе свою ліву долоню на Розину праву, відчуваючи, яка вона напружена, як судомно стискає важіль перемикання передач.