Прощення

Чоловік сьорбає суп, знімає з бороди макарони, з трьох шматків білого хліба виколупує серединки, зминає їх у долоні та кидає до рота.

— Ходімо.

Адам Білий і Роза Портеро переглядаються.

— Подивіться на ситуацію, яка у вас склалася, крізь оптику теорії ймовірності. Зі мною у вас є більше можливостей дізнатися щось про Кирилова, ніж блукаючи самим у неділю ввечері безлюдним Марибором. Це так, ніби ви зібралися на кабукі до Хіросіми через годину після того, як американці скинули на місто атомну бомбу.

Адам Білий і Роза Портеро знову перезираються і мовчки простують за безхатченком. Перетинають площу. Роза Портеро помічає, що в чоловіка на ногах замість шкарпеток — целофанові мішечки, їхні краї визирають із халяв і шелестять, коли ноги ступають по талому снігу.

— Ось цей бар, як не дивно, відчинений. Чи не купити нам якусь літру і не піти до мене? — питає бездомний.

Білий заходить до бару, чоловік за ним. Виходять разом з пляшкою текіли.

— Не бійтеся, — каже чоловік, — audentes fortuna iuvat.[28]

Він дивиться на Розу.

— Den Mutigen hilft das Glück,[29] — продовжує чоловік. — Ви ж читали Вергілія?

Вузька вуличка спускається до Драви, слизька стежка, шматки штукатурки, сліди собачої сечі на снігу. Чоловік відсуває лист бляхи, що затуляє отвір у стіні. Там цілковита темрява. Заходять. Раптом їх засліплює світло. У приміщенні крижаний холод, голі стіни, посередині купи сміття, порожні пляшки, дерев’яні ящики, вологий папір. Вони пробираються далі вузьким коридорчиком, піднімаються скрипучими сходами. Двері. Кімнатка маленька, ліжко, два столи, електричний обігрівач, столик, на ньому — попільничка. Вікно заліплене газетним папером. Крізь літери сіється денне світло.

— Bienvenue.[30] Це мій барліг. Я тут спокійно живу і пишу. Ніхто мені не набридає. Я нікому не набридаю. Це рай на землі.

Чоловік простягає три пластянки, наливає.

— Що з тобою сталося? Як людина, яка була гравцем на біржі, опинилася тут? — питає Білий і надпиває.

— Передбачувані запитання, пане Білий, ніколи не є хорошими запитаннями. Отож я дам таку саму передбачувану відповідь: поезія.

— Поезія?

— Так, поезія. Я був прекрасним брокером. За позичені гроші зробив собі статок. Звісно, він не весь належав мені. Більшість заробленого була власністю тих, хто мені позичив кошти, і все ж моя частка не була незначною. Все тривало доти, доки я всією душею належав біржі, був її рабом. А тоді повернулася поезія. Я писав вірші ще замолоду. Дещо опублікував, а потім натхнення вичерпалося і я думав, що вже ніколи не писатиму. Я лише читав: харчувався дикими зухвалими заломами, комплексністю, які є в кожному хорошому вірші, образами та засобами. Аж раптом одного дня дещо сталося. Повінь. Не повінь, а цунамі мови. У будень я, як зазвичай роблю, коли настають тепліші місяці, поїхав своїм вольво до «Мірамару» і там на пляжі роздягнувся. Був понеділок раннього вересня, пам’ятаю, ніби це було сьогодні. Того дня я заробив кілька десятків тисяч. Стояла погідна днина. Я відчував себе абсолютним господарем своєї долі. Я торкався магми, капітал говорив через мене. Я був його медіумом. А тоді враз щось сталося — і через мене заговорило інше. Це було божевілля. Я як був, у плавках, побіг до найближчого газетного кіоску, купив «Corriere della Sera», кулькову ручку і за три години вкрив віршами всі сторінки часопису. Я сам себе не впізнавав. Я був ніби в трансі й нічого не міг вдіяти з тим, що мова спазматично, абсолютно колонізувала мене. Мене просто залило словами, і відтоді й дотепер вона пульсує в мені й більш-менш регулярно викидається назовні. Погляньте.

Чоловік відчиняє стару шафу. Там акуратненько поскладані тонкі шкільні зошити. Там їх, мабуть, з кілька тисяч. Він витягує один з них, розгортає. Мікроскопічно дрібний почерк, усі сторінки, від першої до останньої, густо списані.

— Ця шафа — це я. Це єдине, що мене цікавить. Поезія, тобто пришвидшення перекладу комплексності буття на мову. Зрозумійте мене правильно, я зовсім не геній. Я не що інше, як перистальтика. Чи може людина жити з лише кількома сантиметрами товстої кишки? Може. Чи може людина жити з кількадесятирічною відстанню між буттям, esse…

Чоловік кладе палець до рота, слинить його і значуще підносить угору. Дивиться на нього, ніби палець — маленька антена, яка вловлює напрямок вітру, і продовжує.