Гайдук нічого не відповів, бо відчув щем у серці й незрозумілу тугу за чимось, навіки втраченим. Це було нове почуття, бо як людина урбанізована і космополітична, Гайдук не мав жодних сентиментів до принад сільського життя, до уповільненого, примітивного, як йому здавалось, ритму, визначеного не технологіями та засобами комунікації, а обертанням землі навколо сонця.
Вони мовчки рушили далі. Здалеку чулась музика — вірніше, уривки гопака, який звучав під диктовку бубонів. Підійшовши поближче, Гайдук і Невінчаний побачили на майдані перед церквою сільські недільні танцюльки: малі діти — дітей було дуже багато — у смішних солом"яних брилях витанцьовували щось незрозуміле, здіймаючи куряву і викликаючи щасливий сміх батьків й дідів, котрі й самі хвацько відбивали чобітьми ритм танцю. Майдан був обставлений возами, як на ярмарку. Кремезні парубки залицялися до дівчат, які сиділи на возах як незаймані, і пручалися, сміючись, б’ючи по руках настирних нахаб; але час від часу опір припинявся, й нова пара кидалася у вир гопака.
З шинку, якраз навпроти церкви, вивалювалися місцеві п"яниці, здебільшого літні чоловіки, які також лізли у натовп танцюристів, щоб показати і свої хореографічні здібності.
«Що це? — подумав Гайдук. — Зйомки пропагандистського ролика для телеканалу добрих новин Фрідмана?»
Але ніде — жодної телекамери, і це театралізоване свято в стилі Сорочинського ярмарку, було схоже на спонтанне волевиявлення, у що Гайдук не міг повірити.
Натовп на майдані не звернув уваги на прибульців. Гайдукові очі давно, може, з часів Венесуели не бачили стількох молодих красунь, які пашіли здоров"ям і вабили зір самотнього чоловіка. Одна з красунь привітно помахала Гайдуку рукою, ніби закликаючи до себе, і йому стало сумно. Не про нього ці молоді красуні. Він озирнувся, щоб побачити, до кого звертається дівчина. Невінчаний перехиляв чарку з підпилими відвідувачами шинка, а за Гайдуком ніхто не стояв.
Дівчина продовжувала махати рукою і, проштовхавшись крізь натовп, наблизилася до Гайдука.
— How do you do, mister general, — широко посміхаючись, мовила красуня. — Great to see you here.
«Господи, Боже» — нарешті прозрів він. Це була Божена, від тортур, хвороб, синців і переляку сліду не залишилося. Перед ним стояла висока дівчина, світилася природною красою і здоров"ям. Рудаве з попелястим відтінком волосся було заплетене в тугу косу, сірі очі радісно виблискували на засмаглому обличчі, на кирпатому носику — й сліду від переломів і деформацій.
Гайдук очам своїм не вірив: невже саме цю красуню він врятував від загибелі, витягуючи з-під уламків «Ланкастера-27»?
— Божено... що з вами сталося?
— Знайомтесь, це мій брат Аскольд, — сказала Божена. До них наблизився міцний, загорілий дочорна чоловік. На відміну від інших мешканців села, що ходили у вишиванках, він був у білій футболці з малюнком: перед старим козаком у синіх шароварах стояв на колінах молодий козак у шароварах червоних — мабуть, син. Він тримав у руках меч. Батько сина благословляв. І напис: "Ukrainian volunteers against Moskal aggression". Нижче: «Сини України. Cleveland, Ohio, post 24". Аскольд, на плечі якого сидів трирічний бешкетник Ярема, приязно потиснув руку Гайдукові. З натовпу вийшла вагітна молодиця міцної статури, яка тягла за собою зарюмсану дівчинку років п"яти. Це була Ликера — невістка Божени.
— Господи, Аскольде, Божено, чого ж ви тут стоїте посеред куряви! Запрошуйте гостей до хати, — щиро всміхаючись, сказала вона, а дівчинка, племінниця Божени, припинила реви й глянула синіми очима на Гайдука.
Аскольдова хата стояла неподалік майдану. Крита свіжою цупкою соломою, гарно побілена, вона зберігала в собі якийсь прадавній, мабуть, ще скіфський запах — бо до сволоків були попідвішувані різні трави, а в кутку хати, під образами, стояв плетений кошик, наповнений житнім зерном. В хаті було дуже чисто, прохолодно і панував ідеальний порядок, незважаючи на малого розбишаку та його сестричку. Прості саморобні меблі, лавка, ліжка, застелені вовняними килимами.
— Прошу на обійстя, — запросила Ликера.
В прохолодному садочку, під вишнями, стояв святковий стіл, головною окрасою якого був великий пшеничний коровай, оздоблений візерунками — колоссям та шишками. Цей коровай ще був прикрашений маленькими пташками з білого тіста, які веселою зграйкою обліпили зусебіч хлібину. Стояли невеличкі глечики пряженого молока з апетитною шкірочкою, тарілки з холодцем, банки з медом, масло, домашні ковбаси, сир, яйця.
Невінчаний витягнув з сумки подарунки: дві пляшки французького шампанського, вірменський коньяк, фінську горілку, шотландське віскі, банку чорної ікри, бразільську каву, ананас, шоколадні швейцарські цукерки. Аскольд подивився на дари, але нічого не сказав: просто прибрав їх на невеличкий стіл, що стояв під навісом, неподалік літньої кухні.
На обійстя увійшов молодий священик у чорній рясі, з невеличким кипарисовим хрестиком на грудях. Був невисокий, русявий, з довгим волоссям й уважним лагідним поглядом. Він поглянув на Гайдука, наче знав його.
— Знайомтесь. Отець Іван, настоятель нашої церкви, — представив гостя Аскольд.
Нарешті всі всілися, діти втихомирилися, й отець Іван прочитав молитву:
ebooksa