— До чого?
— До великої різанини.
— Миколо, заспокойся, — намагався вгамувати коваля Аскольд. Ликера повела дітей до хати — укладати до сну, з нею пішла і Божена. Чоловіки залишилася самі.
Кривий Микола не всівся за стіл, на якому не було горілки, а шкутильгав навколо столу, викрикуючи наболіле:
— Мене можна заспокоїти. Чарку б поставили — і все. Нема Миколи... А людей як заспокоїти? Ви ж не знаєте, пане генерале, що в нашій кузні, та й в інших ЗЕКах теж, зброю виготовляємо: ножі, сокири, коси, можемо зробити й дещо серйозніше.
— А що сталося ?
— Що сталося? — зупинився Микола. — Невже не чули? Ми хоч без телевізора, але знаємо: чорна орда суне на нас, москалі і монголи, чеченці і чорножопі різні — хліб їм наш потрібен. Он Аскольд не вірить, тяжко працює на землі, куркулем став. А вони прийдуть — і в першу чергу його розкуркулять, на Сибір вишлють. Нікого не пожаліють... І всім жиди заправляють. Фрідмани різні. Хочуть нас знищити... А цей гівнюк — гетьман наш — нічого не робить, щоб врятувати залишки України.
— Миколо, Миколо, що ти верзеш? — перелякався Аскольд. — Ходімо, дам тобі чарку. Ось бачиш, скільки цього добра навезли?
Він вийшов з-за столу й подався до літньої кухні. До них охоче приєднався Невінчаний. Гайдук залишився за столом наодинці з священиком.
— Біда, — похитав головою отець Іван. — Він утратив ногу на війні з ЕнРосом. Москалів не любить. Але каже правду.
— Яка ж та правда? — поцікавився Гайдук.
— Правда в тому, що в народі — величезний потенціал ненависті. Повстання Хмельницького може здатися дитячими іграми. Чи Гайдамаччина — в порівнянні з тим, що наближається. Ненавидять усіх — багатіїв, олігархів, державу, гетьмана, ДерВар, євреїв, росіян, китайців, узбеків... Смертохристи ненавидять воскресохристів, мешканці ЗЕКів ненавидять тих, хто живе в містах. Всі разом бояться Чорну Орду. Інколи відчай охоплює, коли стикаєшся зі стіною ненависті...
— А мені здалося, що у вас так весело. Це свято — таке чисте...
— Це справді так. Люди в нас добрі, бо ситі. Але чи сповнені вони вірою Христовою? — задумливо запитав самого себе отець Іван. — Ми сьогодні відзначали день народження святого мученика Ісаакія Долмацького. Знаєте таке прислів"я: за Феодосією Ісаакій, виповзає з нір гад всякий.
— Ні, — засміявся Гайдук, — вперше чую. Є, слава Богу, речі, яких навіть ВІРУ не знає.
— Сьогодні вужі й гадюки сплітаються в клубки, щоб породити нових гадів... Але не про це мова. Про Ісаакія. Його ім"я означає сміх. Сміятися. Він уславився тим, що викривав єресь аріан. Його сьогодні нам не вистачає. Бо смертохристи — це нові аріани. Тільки набагато страшніші.
— Аріани... це щось спільне з арійцями? — спитав Гайдук.
Ні. Аріани — послідовники православного священика Арія з Візантії. Він жив у четвертому столітті й твердив, що Христос, як син Божий, є нижчим від Бога-Отця, що він підлягає Богу. Наче Бог — це гетьман України, а ви — як генерал — підлягаєте йому.
— А хіба це не так?
— Ось і ви потрапили на гачок аріанства, — всміхнувся отець Іван. — Це дуже проста ієрархія і легко сприймається у військово-феодальних державах, як наша. Насправді ж усе набагато парадоксальніше. Христос є Бог і дорівнює Богу-Отцю та Святому Духу. Христос прийшов на землю як Бог і воскрес після смерті як Бог. Його сила в тому, що він спізнав усі страждання, які випадають на долю людини — зневагу, ненависть, зневіру, муки тілесні й страх смерті. Але завжди залишався при цьому Богом. Був тільки один момент трагічний, страшний, незрозумілий, навколо якого й досі ведуться суперечки. Згадайте, як в момент смерті Ісус скрикнув: «Елі, Елі, лама савахтані» — тобто — «Боже мій, Боже мій, навіщо мене ти покинув?»
ebooksa