Незважаючи на мої слова Ейчу, думка про особисту зустріч після всіх цих років хвилювала мене більше, ніж я хотів би визнати. Але це було ніщо в порівнянні з хвилюванням, яке я відчував усередині щодо перспективи зустрічі з Арт3мідою, коли ми доберемося до Орегону. Спроба уявити цей момент викликала суміш азарту і принизливого жаху. Яка вона в житті? Може, фото у її файлі насправді підробка? Чи в мене ще є якийсь шанс з нею?
З титанічними зусиллями мені вдалося зосередитися на майбутньому бою.
Вийшовши з Підвалу, я розіслав «Заклик до зброї» як глобальне оголошення для кожного користувача ОАЗи. Знаючи, що більшість з цих повідомлень не пройде через спам-фільтри, я також відправив його на кожен форум мисливців. Тоді зняв коротке відео, де мій аватар читав уголос повідомлення, та встановив його на постійний повтор на своєму каналі.
Слово швидко поширилося. Протягом години наш план штурму замку Анорака був головною новиною на кожному каналі. Він супроводжувався заголовками на кшталт «Мисливці оголосили «шісткам» тотальну війну», «Топ-мисливці звинувачують «ІОІ» у викраденні та вбивстві», чи «Полювання за «яйцем» Галлідея нарешті закінчилося?»
Деякі з каналів новин уже транслювали ролик вбивства Дайто, який я від анонімного джерела надіслав разом з текстом записки Сорренто. Досі «ІОІ» відмовлялася щось коментувати. До цього часу Сорренто мав би дізнатись, що я якимось чином отримав доступ до приватної бази даних «шісток». Якби ж я міг бачити його обличчя, коли він дізнається, як я це зробив — провівши цілий тиждень всього кількома поверхами нижче від його офісу.
Наступні кілька годин я провів одягаючи аватара і готуючись подумки до того, що повинно статися. Коли я вже не тримався на ногах, то вирішив трохи подрімати, поки чекав на прибуття Ейча. Я відключив функцію автоматичного виходу з ОАЗи, вкрився курткою замість ковдри і заснув у тактильному кріслі, стискаючи в одній руці пістолет, який купив раніше того дня.
Я різко прокинувся від дзвінка Ейча. Він повідомив, що вже чекає ззовні. Я виліз з установки, зібрав речі та повернув орендоване обладнання на стійці реєстрації. Коли вийшов на вулицю, вже настала ніч. Накотилося морозне повітря, наче мене обдали з відра крижаної води.
Крихітний трейлер Ейча стояв усього за кілька ярдів, припаркований біля узбіччя. Це був «Санрайдер» кольору мокко, довжиною близько двадцяти футів, виготовлений десь два десятиліття тому. Дах і більшу частину кузова покривала павутина сонячних батарей та іржа. Вікна були затоновані, тому я не міг бачити, хто всередині.
Я зробив глибокий вдих і перетнув покритий сльотою тротуар, відчуваючи дивне поєднання страху і хвилювання. Коли я підійшов до будинку на колесах, двері з правого боку відчинилися і на тротуар опустилися короткі східці. Я забрався всередину і двері за мною зачинилися. Я опинився в крихітній кухні. Було темно, за винятком світла встановленого в килимову підлогу. Зліва я побачив невелику спальню, затиснуту над батарейним відсіком. Я повернувся і повільно пішов темною кухнею, потім відтягнув бісерну завісу, яка закривала дверний прохід у кабіну.
На місці водія сиділа огрядна афроамериканка, вчепившись у кермо і дивлячись прямо перед собою. Вона була приблизно мого віку, з коротким кучерявим волоссям і шкірою шоколадного кольору, на якій танцювало світло індикаторів приладової панелі. Одягнена у вінтажну футболку «Rush 2112», цифри деформовані навколо її великих грудей. На ній також були вицвілі чорні джинси і пара шипованих солдатських черевиків. Вона, здавалося, тремтіла, хоч у кабіні й було тепло.
Я стояв і мовчки на неї дивився, чекаючи, коли вона відреагує на мою присутність. Зрештою, вона повернулась і усміхнулася мені. Я одразу впізнав цю чеширську усмішку, яку бачив тисячі разів на обличчі аватара Ейча, під час ночей, які ми провели разом в ОАЗі, розповідаючи погані жарти і дивлячись погані фільми. І не тільки усмішка була знайомою. Я також впізнав її очі і риси обличчя. Не було жодних сумнівів. Молода жінка, яка сиділа переді мною, була моїм найкращим другом — Ейчем.
Мене захлеснула хвиля емоцій. Шок змінився почуттям зради. Як міг він —
Коли я нічого не сказав, її погляд опустився на чоботи і залишився там. Я важко сів на пасажирське сидіння, все ще дивлячись на неї, не знаючи, що й сказати. Вона продовжувала крадькома поглядати на мене; потім нервово відвернулась. Вона все ще тремтіла.
Який би гнів чи зраду я не відчував, вони швидко випаровувалися.
Я не міг стриматись. І розсміявся. Це було не по злому, і я знав, що вона це розуміє, тому що її плечі трохи розслабилися і вона полегшено зітхнула. Потім вона теж почала сміятися. Напівсміх, напівсльози, думаю.
— Ей, Ейч, — сказав я, коли наш сміх затих. — Як справи?
— Все добре, Зі, — сказала вона. — Сонечко і веселка.
Її голос теж був знайомим. Просто не такий глибокий, як в мережі. Весь цей час вона використовувала програму, щоб його змінити.
— Ну,— сказав я. — Гляньте на нас. Ось і ми.
— Так, — відповіла Ейч. — Ось і ми.
ebooksa