Осінь змінилася зимою. Філіп залишив свою адресу місіс Фостер, дядьковій покоївці, щоб вона могла з ним зв’язатися, проте продовжував щотижня заходити до шпиталю і перевіряти, чи немає там йому листів. Якось увечері він знайшов там конверт, надписаний почерком, який сподівався більше ніколи не побачити. Дивне відчуття. Філіпові не одразу вдалося змусити себе взяти його. Разом із листом повернулися ненависні спогади. Однак урешті-решт, гніваючись на себе, він розірвав конверт.
Філіп розірвав листа на клаптики і, вийшовши на вулицю, викинув їх у темряву.
«Хай їй грець», — пробурмотів він.
Від думки про те, щоб знову побачитися з Мілдред, серце сповнювалося огидою. Його не обходило, що там у неї за халепа, вона однаково на це заслуговує. Філіп згадував про дівчину з ненавистю, яку лише підсилювало колишнє кохання. Від цих спогадів Кері мало не знудило, і, переходячи міст через Темзу, він інстинктивно відсахнувся, наче хотів викинути Мілдред із голови. Вдома він ліг до ліжка, але не міг заснути, розмірковував, що з нею сталося, і не міг нічого вдіяти зі страхом, що дівчина голодна і хвора; вона не написала б йому, якби не була в розпачі. Філіп гнівався на себе за власну слабкість, але знав, що не заспокоїться, поки не побачить Мілдред. Уранці він підписав листівку і надіслав її дорогою до крамниці. У ній Філіп якомога стриманіше повідомляв, що йому прикро через її неприємності і він прийде за вказаною адресою о сьомій вечора.
Пошарпаний пансіонат стояв на вбогій вуличці; віднайшовши його і мало не зомлівши від думки про зустріч із Мілдред, Філіп поцікавився, чи вона вдома (у нього раптом промайнула дурнувата надія, що вона кудись поїхала). Схоже було, що тут люди надовго не затримуються. На штемпель на конверті він не звернув уваги і не знав, скільки часу лист пролежав на його полиці. Жінка, що відкрила двері, не відповіла на його розпитування, але мовчки провела коридором і постукала в одну із затильних дверей.
— Місіс Міллер, до вас якийсь джентльмен, — крикнула вона.
Двері трошки відчинилися, і з щілини підозріливо визирнула Мілдред.
— Ох, це ви, — сказала вона. — Заходьте.
Філіп увійшов, і дівчина зачинила двері. Усередині була крихітна спальня, така ж неохайна, як всі помешкання Мілдред: по підлозі були розкидані брудні черевики; на комоді лежав капелюшок, а поруч штучні кучері, на столі валялася блузка. Філіп пошукав, куди можна покласти капелюх. Гачки на дверях були зайняті спідницями, і хлопець помітив, що пруг у всіх забризканий брудом.
— Сідайте, якщо не проти, — запропонувала дівчина. Потім якось знічено засміялася. — Гадаю, ви здивувалися, отримавши від мене звісточку.
— Ви жахливо захрипли, — зауважив Філіп. — Болить горло?
— Так, уже давненько.
Філіп не відповів. Він чекав на пояснення, чому їй раптом заманулося його бачити. Одного погляду на кімнату вистачило, щоб зрозуміти: Мілдред повернулася до життя, з якого він її витягнув. Цікаво, що сталося з дитиною? На камінній полиці стояла фотографія дівчинки, але ніщо в кімнаті не підказувало, що тут колись бувала дитина. Мілдред жмакала в руках хустинку. Скрутила її в кульку і перекидала з однієї руки в другу. Кері бачив, що дівчина страшенно нервує. Вона стояла біля каміна, тож він міг роздивитися її, не зустрічаючись із нею поглядом. Після їхньої останньої зустрічі Мілдред страшенно схудла; суха жовта шкіра туго напиналася на вилицях. Волосся дівчина пофарбувала в солом’яний колір, і це додавало їй років та вульгарності.
— Чесно кажучи, я відчула полегшення, отримавши вашу відповідь, — нарешті зізналася вона. — Думала, може, ви вже не працюєте в шпиталі.