— Дозвольте мені подивитися горло.
Він підвів дівчину до вікна і, як міг, оглянув її. Раптом їхні погляди зустрілися. У її очах застиг панічний жах. На Мілдред страшно було дивитися. Вона була перелякана; дівчині хотілося, аби Філіп заспокоїв її, і вона благально дивилася на нього, не наважуючись просити втішливих слів, але щодуху бажаючи їх почути. Однак Філіп не міг їй допомогти.
— Боюся, ви й справді дуже хворі, — зізнався він.
— Як гадаєте, що це?
Коли він відповів, дівчина смертельно зблідла, навіть губи прибрали якогось жовтого відтінку, і невтішно розплакалася — спочатку мовчки, а потім задихаючись від ридань.
— Мені страшенно шкода, — озвався нарешті Філіп, — але я мусив сказати правду.
— Краще одразу вкоротити собі віку й покінчити з цим.
На погрози Кері не звертав уваги.
— У вас є якісь гроші?
— Шість чи сім фунтів.
— Вам слід припинити жити таким життям, розумієте? Подумайте, може, зможете влаштуватися на роботу? Боюся, я не зможу вам суттєво допомогти, бо сам заробляю лише дванадцять шилінгів на тиждень.
— І де це я тепер можу працювати? — роздратовано вигукнула дівчина.
— Дідько забирай, ви МУСИТЕ спробувати щось знайти.
Філіп дуже серйозно пояснив Мілдред про небезпеку, в якій опинилася вона сама і яку становить для інших, а дівчина похмуро слухала його. Він спробував утішити її. Урешті-решт Мілдред, набундючившись, пообіцяла робити все, що він порадив. Він виписав їй рецепт на ліки, які пообіцяв замовити у найближчій аптеці, і нагадав, що їх обов’язково потрібно приймати з надзвичайною регулярністю. Зібравшись іти, Філіп простягнув дівчині руку.
— Не засмучуйтеся, горло скоро не болітиме.
Однак щойно він спробував піти, обличчя Мілдред скривилося, і вона схопила його за пальто.
— Ох, не залишайте мене, — хрипко вигукнула вона. — Я так боюся, не залишайте мене саму. Філе, будь ласка. Я більше не маю нікого, до кого можна звернутися, ви завжди були моїм єдиним другом.
Філіп відчув, який жах оселився в її серці, він навдивовижу нагадував жах у дядьковому погляді, коли той боявся, що помре. Хлопець відвів погляд. Ця жінка двічі вривалася в його життя і змушувала його страждати; вона не мала на нього жодних прав; однак чомусь він відчув у серці дивний щем: саме це відчуття позбавило його спокою, коли він отримав листа, і не вщухало, поки він не прийшов на її заклик.
«Схоже, я ніколи не зцілюся від цього», — сказав він собі подумки.
Кері дивувало відчуття фізичної огиди, яке з’являлося поруч із Мілдред.