Про племінникові справи він не згадував. Філіп вирішив, що дядько розпинається про свої витрати, аби йому не спало на думку просити грошей. Він стільки витратив на лікаря і ще більше на ліки в аптекаря; поки він хворів, доводилося щодня розпалювати камін у спальні, а тепер у неділю йому доводиться замовляти карету до церкви вранці і ввечері. Розгнівавшись, Філіп збирався сказати дядькові, що той може не турбуватися — він не позичатиме в нього грошей, але прикусив язика. Здавалося, у старого залишилося дві речі — любов до смачної їжі й жадібність до грошей. Ось така відразлива старість.
По обіді прийшов доктор Віґрем, і після огляду Філіп провів його до хвіртки.
— Як ви оцінюєте його стан? — поцікавився він.
Доктор Віґрем більше схилявся не нашкодити, ніж допомогти; і якщо вдавалося, ніколи не озвучував конкретних думок. Його практика в Блекстейблі тривала вже тридцять п’ять років. Доктор Віґрем мав репутацію надійної людини, а чимало пацієнтів вважали, що надійний лікар кращий за розумного. У Блекстейблі працював також новий лікар (чоловік оселився тут років із десять тому, але досі вважали, наче він зазіхнув на чужу практику); пліткували, що він розумний, але серед забезпечених людей пацієнтів у нього майже не було, адже ніхто про нього нічого не знав.
— Ох, стан у нього не гірший, ніж можна було сподіватися, — відповів на Філіпове запитання доктор Віґрем.
— У нього щось серйозне?
— Ну, Філіпе, ваш дядько вже не юнак, — озвався лікар зі слабенькою обережною посмішкою, яка підказувала, що блекстейблський вікарій, однак, не такий вже старий.
— Здається, його непокоїть серце.
— Я незадоволений його серцем, — наважився зізнатися лікар. — Гадаю, йому слід бути обережним, дуже обережним.
У Філіпа аж язик свербів запитати, скільки ще залишилося дядькові, але він боявся, що лікар обуриться. Правила пристойності вимагали говорити про такі речі натяками, однак ставлячи натомість інше запитання, він раптом збагнув, що лікар, напевно, звик до родичів, які нетерпляче чекають на смерть хворого. Доктор Віґрем наскрізь бачив їхнє співчуття. Посміюючись із власного лицемірства, Філіп опустив погляд.
— Сподіваюся, зараз немає жодної небезпеки?
Такі запитання лікар ненавидів. Скажеш, що пацієнт не проживе навіть місяця, і родичі готуватимуться до втрати. А якщо хворий житиме довше? Щоразу, відвідуючи лікаря, родина обурюватиметься, що він даремно змусив їх страждати. З іншого боку, якщо сказати, що пацієнт проживе ще рік, а він уріже дуба наступного тижня, родичі скажуть, що ти нікчемний лікар, і жалкуватимуть, що недостатньо піклувалися про небіжчика, не підозрюючи, що кінець такий близький. Доктор Віґрем потер руки, наче мив їх.
— Не думаю, що існує якась серйозна небезпека, поки… йому не погіршає, — нарешті ризикнув він. — Утім, з іншого боку, нам не слід забувати, що він уже не юнак, а людський механізм теж зношується. Якщо він переживе спеку, не бачу жодних причин не дожити до зими; а якщо й зима йому не надто нашкодить, тоді, ну… не думаю, що з ним узагалі щось може статися.
Філіп повернувся до їдальні, де сидів дядько. У своїй скуфійці і в’язаній шалі на плечах виглядав він просто неоковирно. Вікарій прикипів поглядом до дверей, а коли племінник увійшов, увіп’явся очима в його обличчя. Філіп бачив, як нетерпляче дядько чекав на його повернення.
— Ну, що він про мене сказав?
Філіп раптом зрозумів, що старий боїться померти. Йому одразу зробилося соромно, і юнак мимоволі відвів погляд. Людська слабкість завжди його бентежила.
— Сказав, що на його думку, тобі значно краще, — збрехав він.
У дядькових очах промайнуло полегшення.
— У мене відмінне здоров’я, — похвалився він і одразу підозріливо додав: — Що він ще казав?
Філіп посміхнувся: