Філіп мовчав.
— Думаю, ви вже отримали диплом, чи не так?
— Ні.
— Чому?
— Я більше не працюю в шпиталі. Мені довелося покинути навчання вісімнадцять місяців тому.
— У вас мінливий характер. Не схоже, що ви можете довго займатися чимось одним.
Філіп ще трохи помовчав, а потім холодно відповів:
— Я втратив ті невеликі гроші, які мав, у невдалій спекуляції, тож не міг продовжувати вивчати медицину. Довелося заробляти собі на життя, як міг.
— То чим ви тепер займаєтеся?
— Працюю в крамниці.
— Ох!
Дівчина кинула на Кері швидкий погляд і одразу відвела очі. Філіпові здалося, що вона зашарілася. Мілдред нервово потерла долоні хустинкою.
— Ви ж іще не зовсім забули, як лікувати, правда? — Слова вона вимовляла якось дивно.
— Не зовсім.
— Саме тому я хотіла вас бачити. — Голос перетворився на захриплий шепіт. — Я не знаю, що зі мною коїться.
— Чому ви не підете до шпиталю?
— Мені не хочеться цього робити: всі студенти витріщатимуться на мене. До того ж я боюся, що мене покладуть до лікарні.
— На що ви жалієтеся? — сухо поцікавився Філіп, скориставшись стереотипною фразою, до якої звик в амбулаторії.
— Ну, у мене з’явилося якесь висипання, і я не можу його позбутися.
Філіп відчув, як у серці заворушився страх, а на чолі виступив піт.