— Боюся, Філіпе, що цього разу це кінець, — зізнався він. — Це буде чимала втрата для нас усіх. Я знав його тридцять п’ять років.
— Зараз він досить непогано виглядає, — заперечив юнак.
— Я підтримую його життя ліками, але це довго не триватиме. Останні два дні були жахливими. Я дюжину разів думав, що він помер.
Лікар трохи помовчав, але біля воріт несподівано запитав у Філіпа:
— Місіс Форест щось вам казала?
— Ви про що?
— Люди тут дуже марновірні: вона вбила собі в голову, що вікарія щось мучить, і він не може померти, поки не позбудеться цього тягаря, а висповідатися йому не вистачає сміливості.
Філіп не відповів, і лікар продовжив:
— Звісно ж, усе це дурниці. Він прожив чудове життя, завжди виконував свої обов’язки і був гарним парафіяльним священиком. Я переконаний, що нам усім його не вистачатиме; він не може себе ні в чому звинувачувати. Сумніваюся, що наступний вікарій пасуватиме нам хоча б наполовину так добре, як він.
Наступні кілька днів стан містера Кері не змінювався. Чудовий апетит покинув його, і чоловік їв мало. Доктор Віґрем, не вагаючись, приглушував наркотиками невротичні болі, від яких страждав чоловік, і це разом із постійно тремтячими кінцівками виснажувало його. Свідомість вікарія залишалася кришталево чистою. Філіп і місіс Фостер по черзі доглядали за чоловіком. Жінка так стомилася впродовж довгих місяців, коли задовольняла священикові забаганки, що Філіпу вдалося вмовити її відпочивати вночі, поки він сидітиме з дядьком. Довгі нічні години він проводив у кріслі й, намагаючись не заснути глибоко, гортав у світлі прикритих абажуром свічок «Тисячу й одну ніч». Цю книжку він востаннє читав ще хлопчиком, і тепер вона повертала йому шматочок дитинства. Іноді він просто сидів і слухав нічну тишу. Коли ефект від снодійного минався, містер Кері втрачав спокій, а Філіпові було чим зайнятися.
Урешті-решт, якось рано-вранці, коли пташки голосно цвірінькали на гілках дерев, Філіп почув, що його хтось кличе. Він підійшов до ліжка. Містер Кері лежав горілиць, втупившись у стелю, і навіть не перевів погляд на племінника. Філіп побачив, що чоловік спітнів, і витер рушником його чоло.
— Це ти, Філіпе? — запитав старий.
Того налякало, що дядьків голос несподівано змінився. Він був глибоким і хрипким. Так говорить той, хто заціпенів від жаху.
— Так, ти чогось хочеш?
Запала тиша, а незрячі очі залишалися прикутими до стелі. Раптом обличчя пересмикнула судома.
— Гадаю, я ось-ось помру, — озвався вікарій.
— Ох, ну що за дурниці! — вигукнув Філіп. — Ти житимеш іще багато років.
З очей старого покотилися дві сльозини. Філіпа це страшенно розчулило. Його дядько ніколи не виказував якихось емоцій, коли це стосувалося життєвих справ; і тепер було жахливо боляче дивитися, як чоловік страждає від невимовного страху.
— Відправ когось за містером Сіммондсом, — попросив вікарій. — Я хочу причаститися.
Містер Сіммондс був його помічником.