Філіп дізнався, що найбільша трагедія для цих людей не розлучення чи смерть (це було природно, та й горе завжди можна виплакати сльозами), а втрати роботи. Якось він бачив, як один чоловік прийшов додому через три дні після народження дитини і сказав, що його звільнили; він був будівельником, а о цій порі року робота просувалася повільно. Він повідомив цю новину дружині і сів пити чай.
— Ох, Джиме, — сказала жінка.
Чоловік флегматично жував якусь мішанину, що тушкувалася в пательні, чекаючи, поки він піде, і витріщався на тарілку; жінка кілька разів кинула на нього наляканий погляд, а потім безмовно залилася слізьми. Будівельник був незграбним коротуном із грубим завітреним лицем, довгим білим шрамом на чолі і великими шорсткими долонями. Урешті-решт він відштовхнув свою тарілку, наче примушував себе їсти, і втупився поглядом у вікно. Це була затильна кімнатка на горищі, тож побачити з неї не вдавалося нічого, крім хмар. Здавалося, тиша набрякла від розпачу. Філіп відчував, що казати тут нічого і залишається тільки піти. Утомлено поплентавшись геть (цієї ночі він майже не лягав), Кері гнівався на цей жорстокий світ. Він добре знав, що таке відчуття безнадійності під час пошуків роботи і розпач, гірший за голод. Кері радів, що не вірить у Бога, інакше стан речей у цьому світі був би геть нестерпним; змиритися з існуванням можна лише тоді, коли розумієш усю його безглуздість.
Філіпові здавалося, що люди, котрі витрачають свій час, допомагаючи бідним, помиляються, адже вони намагаються уникнути речей, котрі тривожать їх самих, забуваючи про те, що інші вже звикли до них і нітрохи не переймаються. Біднякам не потрібні великі провітрені кімнати: через малопоживну їжу і погану циркуляцію крові вони постійно мерзнуть, тож просторі кімнати здаються їм холодними, а вугілля доводиться заощаджувати; їх не турбує необхідність спати в одній кімнаті з іншими людьми, навпаки так їм подобається значно більше; ці люди ніколи не залишаються наодинці від народження до самої смерті, самотність засмучує їх, а скупченість, у якій вони живуть, — тішить; навіть постійний галас навколо їхні вуха просто фільтрують. Біднякам не потрібно щодня приймати ванну: Філіп частенько чув, як вони обурюються необхідністю митися, коли їх кладуть до шпиталю — це водночас ображає їх і завдає незручностей. Здебільшого людям хочеться, щоб їм просто дали спокій. Якщо у чоловіка є постійна робота, життя минає легко і має свої приємності: вдосталь часу на плітки, непогано було б випити після робочого дня кухоль пива, на вулицях завжди можна на щось повитріщатися; для тих, хто хоче почитати, є «Рейнольдз» чи «Ньюс оф зе Волд» — «тоді ти навіть не помічаєш, як швидко біжить час; так уже повелося: можна любити читати, поки ти незаміжня, а потім все змінюється і часу не залишається навіть на газету».
Зазвичай лікар мав тричі навідати пацієнтку після пологів; якось у неділю після обіду Філіп вирушив до однієї породіллі. Це був перший день, коли жінка встала з ліжка.
— Більше я не могла лежати, чесне слово не могла. Я взагалі не ледача, тож у мене аж руки свербіли зробити хоч щось за цілий день. Тому я й сказала Гербу: «Краще я зараз встану і приготую тобі обід».
Герб сидів за столом, затиснувши в долонях ніж та виделку. Це був молодий чоловік із відкритим обличчям і синіми очима. Він пристойно заробляв, тож парі жилося досить непогано. Вони побралися кілька місяців тому і обоє раділи рожевому немовляті, що лежало в колисці в ногах їхнього ліжка. У кімнаті апетитно пахнуло біфштексом, і Філіпів погляд ковзнув до плити.
— Я саме збиралася за хвилинку забирати його з вогню, — сказала жінка.
— Не зупиняйтеся, — озвався Філіп. — Я лише огляну вашого сина та спадкоємця і забираюся геть.
Чоловік і дружина розреготалися, помітивши лікарів вираз обличчя. Герб підвівся і приєднався до Філіпа біля люльки. Батько з гордістю дивився на дитину.
— Схоже, з ним усе гаразд, чи не так? — поцікавився Кері.
Він узяв свій капелюх, а Гербова дружина саме почала подавати на стіл біфштекс і викладати на тарілки зелений горошок.
— На вас чекає смачний обід, — посміхнувся Філіп.
— Чоловік обідає дома лише в неділю, і мені подобається готувати йому щось смачненьке. Тоді він більше сумуватиме за домом на роботі.
— Гадаю, ви не принизитеся до того, щоб сісти з нами за стіл і повечеряти? — кинув Герб.
— Ох, Гербе, — вражено відгукнулася дружина.
— Якщо ви запропонуєте, я залюбки залишуся, — відповів Кері з приязною усмішкою.
— Оце я називаю дружбою! Я знав, Поллі, що він не образиться. Неси-но на стіл чисту тарілку, моя дівчинко.
Поллі заметушилася і подумала, що Герб справжній дивак, ніколи не знаєш, що ще прийде йому в голову. Однак вона дістала чисту тарілку, нашвидкуруч витерла її фартухом, а потім витягнула з шухляди, де поміж одягом лежали найкращі столові прибори, нові ніж і виделку. На столі стояв глечик зі стаутом[334], і Герб налив гостю склянку. Він хотів віддати йому левову частку їжі, але Філіп наполіг, аби м’ясо поділили порівну. Вони сиділи в сонячній кімнаті з двома вікнами, що починалися від самісінької підлоги. Раніше тут була вітальня якщо не фешенебельного, то принаймні поважного будинку. Років з п’ятдесят тому тут, напевно, жив заможний крамар або відставний офіцер. До весілля Герб грав у футбол, і на стінах висіли фотографії різноманітних команд у самовпевнених позах та з охайно прилизаними чубами, а посередині, гордо тримаючи кубок, сидів капітан. У кімнаті можна було помітити й інші ознаки процвітання: фотографії родичів Герба та Поллі у парадному вбранні; на каміні стояла мініатюрна скеля, вигадливо обрамлена мушлями, а обабіч неї височіли горнятка з написом готичними літерами «Подарунок із Саусенда», та намальованими пірсом і набережною. Герберт мав крутий характер, він виступав проти профспілок і з огидою розповідав про спроби затягнути його туди. Профспілка йому ні до чого: із пошуком роботи він ніколи не мав проблем, а в того, хто має голову на плечах і готовий братися за будь-яку роботу, шанси завжди непогані. Поллі була боязкою. На його місці вона приєдналася б до профспілки; під час останнього страйку вона весь час боялася, що Герберт вийде з дому, а назад його привезуть на швидкій. Жінка повернулася до Філіпа.
— Він такий упертий, і нічого з цим не вдієш.