— А я кажу, що у нас вільна країна, і не хочу, щоб мені диктували, що робити.
— А який зиск із твоїх слів про вільну країну? — поцікавилася Поллі. — Це не зупинить нікого від того, щоб розтрощити тобі голову, щойно випаде така нагода.
Повечерявши, Філіп передав свій кисет Гербові, і вони запалили люльки. Потім Кері піднявся, пояснив, що вдома на нього може чекати «виклик», і потиснув господарям руки. Вони відверто раділи тому, що він не відмовився з ними пообідати, та й Філіп не приховував, що йому все сподобалося.
— Гаразд, на все добре, сер, — сказав Герб. — Сподіваюся, що коли моя пані зганьбиться наступного разу, до нас теж приходитиме такий чудовий лікар.
— Ну тебе до біса, Гербе, — запротестувала Поллі. — Звідки ти знаєш, що буде «наступний раз»?
114
Три тижні, що Філіп працював на цій посаді, майже минули. Кері відвідав шістдесятьох двох пацієнток і почувався втомленим. Повернувшись додому в останню ніч близько десятої години, він щиро сподівався, що сьогодні його більше не викличуть. За десять днів він жодного разу не спав цілу ніч. Пацієнтка, від якої він повернувся, справила на нього жахливе враження. По Філіпа прийшов високий кремезний чоловік напідпитку і відвів його до кімнати у смердючому подвір’ї, бруднішої за все, що Кері колись доводилося бачити. Приміщення на крихітному горищі майже цілком займало дерев’яне ліжко з масними червоними завісами замість балдахіна, а стеля була такою низькою, що Філіп міг торкнутися до неї рукою. Узявши одну-єдину свічку, що була в кімнаті, Філіп обійшов її, підсмажуючи блощиць, які виповзали з усіх щілин. Жінка була неохайною істотою середніх років, що давно страждала від викиднів. Кері до цього вже звик: її чоловік служив у Індії; закони, нав’язані цій країні вдаваною манірністю англійського суспільства, призвели до поширення найжахливішої з усіх хвороб, від якої страждали невинні люди. Позіхаючи, Філіп роздягнувся, прийняв ванну, а потім витряс над водою свій одяг, спостерігаючи, як із нього, звиваючись, посипалися комахи. Він уже збирався лягти до ліжка, як у двері раптом постукали, і лікарняний черговий передав йому картку.
— Хай йому грець, — озвався Філіп, — вас я сьогодні не сподівався побачити. Хто її приніс?
— Гадаю, чоловік пацієнтки, сер. Переказати йому, хай зачекає?
Філіп подивився на адресу, упізнав указану там вулицю і сказав черговому, що знайде дорогу самостійно. Одягнувся і через п’ять хвилин з чорним портфелем в руці вийшов на вулицю. До нього підійшов чоловік, роздивитися якого в темряві не вдавалося, і сказав, що пацієнтка — його дружина.
— Я вирішив, що краще почекаю сер, — пояснив він. — Район у нас не дуже, а злодії ж не знають, хто ви такий.
Філіп розреготався:
— Дай вам Бог здоров’я, всі вони чудово знайомі з лікарем. Я бував у значно гірших за Вейвер-стрит місцях.
Це була щира правда. Чорний портфель був пропуском до таких злидарських вуличок і смердючих дворів, куди навіть поліціянти боялися зазирати самотою. Кілька разів групки чоловіків допитливо розглядали Філіпа, коли він ішов повз них; хлопець чув, як вони шепочуться, а потім хтось казав:
— Це лікар зі шпиталю.
Кілька злодіїв, зустрівшись із ним, навіть казали: «Доброго вечора, сер».
— Нам слід пришвидшити крок, якщо ви не проти, — порадив чоловік, що зараз ішов поруч із ним. — Мені казали, що часу не так багато.
— Тоді чому ви не прийшли раніше? — поцікавився Філіп, поспішаючи.
Проходячи повз ліхтар, Кері глипнув на свого супутника:
— Ви виглядаєте зовсім юним, — здивувався він.