Решту пообідніх годин і цілий вечір Філіп розбирав незліченну кореспонденцію. Він кидав погляд на адресу та підпис, а потім розривав лист і викидав його в кошик для білизни, що стояв поруч. Раптом він натрапив на послання, підписане Геленою. Почерк він не впізнав, він був витонченим, кутастим і старомодним. Лист починався так: «Мій любий Вільяме», а закінчувався словами «ваша любляча сестра». Раптом Філіп збагнув, що лист був написаний його матір’ю. Раніше він ніколи не бачив листів від неї, тому почерк видався незнайомим. Ішлося в листі про нього:
Філіп відклав листа і, нахилившись уперед, заховав обличчя в долонях. Написане глибоко зворушило і водночас здивувало. Його приголомшив релігійний тон, що не видавався ані слізливим, ані сентиментальним. Про свою матір, яка померла двадцять років тому, він не знав нічого, крім того, що вона була красунею, тож така наївність і набожність здивувала його.
Філіп ніколи не замислювався про цю рису її характеру. Він ще раз перечитав те, що мати написала про нього, чого сподівалася від нього і що думала. Виявилося, що він виріс зовсім інакшим. Кері подивився на себе материними очима і подумав, що, можливо, те, що вона померла, на краще. Раптовий імпульс змусив юнака розірвати лист; його ніжність і невигадливість здавалися якимись надзвичайно особистими. У Філіпа склалося враження, наче, прочитавши листа, він зробив щось непристойне, оголив ніжну материну душу. Він узявся розбирати нудне дядькове листування далі.
За кілька днів Філіп повернувся до Лондона і вперше за два роки увійшов до шпиталю Святого Луки вдень. Він пішов до секретаря медичного інституту, котрий неабияк здивувався, побачивши його, і взявся розпитувати, чим він займався. Досвід допоміг Кері почуватися впевненіше і по-іншому дивитися на різні речі: раніше він міг знітитися від таких запитань, а тепер відповів із прохолодою і навмисно туманно, аби уникнути подальшого допиту. Філіп повідомив, що особисті справи змусили його перервати навчання, але зараз він прагне якомога швидше отримати диплом. Перший іспит, який він міг скласти, стосувався акушерської справи і жіночих хвороб, тож Кері записався на практику до палат, де лежали пацієнтки; зараз саме були канікули, й отримати місце помічника в акушерському відділені вдалося легко. Філіп домовився, що працюватиме там упродовж останнього тижня серпня і двох тижнів на початку вересня. Після співбесіди він обійшов медичний інститут: тут було досить порожньо, адже іспити після літньої сесії вже завершилися. Кері прогулявся терасою вздовж річки. Його серце повнилося радістю. Філіп думав, що тепер зможе розпочати нове життя і залишити позаду всі помилки, примхи і страждання з минулого. Течія річки підказувала, що все минає, як минало завжди, і нічого не має значення; перед Філіпом відкривалося майбутнє, сповнене різноманітних перспектив.
Філіп повернувся до Блекстейбла і взявся влаштовувати справи з дядьковим маєтком. Аукціон призначили на середину серпня, коли люди з’їдуться сюди у відпустку і можна буде продати все за кращу ціну. Він склав каталог книжок і надіслав його кільком букіністам у Теркенбері, Мейдстоуні та Ешфорді.
Одного дня Філіпові спало на думку поїхати до Теркенбері й навідатися до своєї старої школи. Юнак не був там із того дня, коли покинув її з полегшенням і відчуттям, що тепер він сам собі господар. Дивно було блукати вузькими вуличками Теркенбері, які він так давно знав. Кері дивився на ті самі крамнички, що досі продавали ті самі речі — букіністи з підручниками, релігійною літературою і сучасними любовними романами в одному вікні та фотографіями собору чи краєвидів міста в другому; магазин з іграшками, де можна було знайти бейсбольні бити, снасті для риболовлі, тенісні ракетки чи футбольні м’ячі; кравець, у якого за часів Філіпового дитинства одягалися всі жінки; торговець рибою, до якого, приїхавши до Теркенбері, обов’язково зазирав дядько. Філіп потинявся вбогою вуличкою, де за високим парканом стояла червона цегляна будівля підготовчої школи. Трохи далі були ворота до Королівської школи, і Філіп постояв на квадратному майданчику, оточеному різноманітними шкільними будівлями. Була лише четверта година, і хлопчики поспіхом висипали зі школи. Кері побачив незнайомих класних керівників у мантіях і кашкетах із широкими туліями. Він не був тут цілих десять років, і чимало всього змінилося. Потім Кері помітив директора школи — той повільно повертався зі школи до власного будинку, розмовляючи з високим хлопчиком, котрий, як припустив Філіп, навчався у шостому класі. Директор майже не змінився — залишався так само високим, блідим і захопленим, яким Філіп пам’ятав його; очі були такими ж божевільними, але тепер чорна борода була помережана сивими пасмами, а на землистому обличчі з’явилися глибокі зморшки. Кері тягнуло підійти і побалакати з ним, але він боявся, що директор його вже забув, і не хотів пояснювати, хто він такий.
Хлопчики базікали і не поспішали додому; незабаром на вулицю вийшли ті, хто встиг перевдягнутися, і почали грати в м’яча, а решта поділилися на невеличкі групки і потягнулися крізь ворота. Філіп знав, що вони прямують до бейсбольного майданчика, а дехто йде на двір, щоб покидати м’яч біля сіток. Він стояв серед них — справжній незнайомець; кілька школярів кинули байдужі погляди, утім, відвідувачів приваблювали сюди норманські сходи, тож вони не були тут рідкістю і не привертали особливої уваги. Кері жадібно розглядав школярів і з меланхолією думав про прірву, що розділяє їх; він із гіркотою згадав, скільки всього хотів зробити і як мало реалізував. Здавалося, що всі ці роки, які назавжди промайнули, він просто викинув псу під хвіст. Свіжі і бадьорі хлопчики робили те саме, що й він колись. Здавалося, відколи він пішов зі школи, не минуло жодного дня, однак там, де він колись знав усіх хоча б на імена, тепер Філіп не впізнавав нікого. За кілька років сьогоднішні школярі опиняться на його місці і стоятимуть тут, такі ж чужі, як він, але ця думка чомусь не розраджувала, а ще яскравіше нагадувала про марність людського існування. Кожне покоління рухалося тим самим банальним шляхом. Філіп замислився, що сталося з його шкільними товаришами: їм уже було близько тридцяти, хтось із них помер, а інші одружилися та народили дітей; вони стали військовими, священиками, лікарями, юристами, статечними чоловіками, чиї юні роки залишилися позаду. Цікаво, чи змарнував хтось життя так само, як він? Філіп подумав про хлопчика, яким так захоплювався колись; кумедно, але він не міг пригадати його імені; чудово пам’ятав, як той виглядав, адже це був його найкращий друг, а ось ім’я чомусь не залишилося в пам’яті. Кері насмішкувато пригадав, як страшенно ревнував свого друга до інших, і роздратувався, що не може пригадати його ім’я. Страшенно захотілося знову стати хлопчиком, схожим на тих, що тиняються майданчиком, розпочати життя спочатку і, уникнувши помилок, досягнути чогось більшого. Філіп відчув нестерпну самотність. Він мало не пошкодував, що незгоди, від яких страждав протягом останніх двох років, минулися, адже відчайдушна боротьба за виживання втамувала біль людського існування. «У поті свойого лиця ти їстимеш хліб»[333] — це було не прокляття для людства, а зілля, що примирило його з існуванням.
Утім, Філіп розлютився на себе, пригадавши свої ідеї про візерунок життя: страждання, яких він зазнав, були просто частиною вигадливого та чарівного орнаменту; він переконував себе, що повинен радісно приймати все — похмурість і збудження, задоволення і біль, адже це лише збагачує візерунок. Кері свідомо шукав у всьому красу; він пригадав, як у дитинстві побачив зі шкільного подвір’я готичний собор і закохався в нього. Тепер він підійшов подивитися на цю велетенську сіру брилу під хмарним небом; її центральна вежа здіймалася вгору, наче людські гімни, що славлять Господа. Однак біля сіток кидали м’яч моторні, сильні й жваві хлопці, і Філіпа відволікав їхній галас та сміх. Лемент юності привертав увагу душі, а прекрасне творіння перед собою Філіп бачив лише очима.
113
Філіп узявся до своїх обов’язків у «районі» в останній тиждень серпня. Робота була складна — у середньому доводилося навідуватися до трьох породіль щодня. У шпиталі пацієнтка заздалегідь отримувала «картку», а коли був час народжувати, посильним відправляла її черговому; потім посильний (найчастіше це була маленька дівчинка) біг через дорогу, до будинку, де оселився Філіп. Уночі черговий приходив із власним універсальним ключем і будив Кері самостійно. Дивно було прокидатися в повній темряві й поспішати кудись безлюдними вуличками Саус-сайду. Уночі картку зазвичай приносили чоловіки. Якщо в родині вже було кілька дітей, чоловік здебільшого приносив картку з байдужою впевненістю, а молодята страшенно нервували і частенько намагалися вгамувати свою тривогу оковитою. Подекуди Філіпові доводилося йти милю чи навіть більше, і дорогою він обговорював із посильним умови роботи й ціни на життя. Кері багато дізнався про різноманітні ремесла з цього берега річки. Зустрічаючись із Філіпом, люди одразу починали довіряти йому, тож у довгі години, коли доводилося чекати в задушливих кімнатах, половину простору в яких займали великі ліжка з породіллями, він теревенив із їхніми матерями чи повитухами, так наче завжди був своїм. Скрута, в якій Філіп прожив останні два роки, навчила його кількох речей із життя найбідніших верств населення; людям подобалося, що він це знає, і вражало те, що він не піддається на їхні маленькі хитрощі. Кері був добрим, мав ніжні руки, а терпець йому ніколи не вривався. Людям подобалося те, що лікар не гне кирпу і може випити з ними чаю, а якщо за вікнами зоріло і пологів досі доводилося чекати, вони пропонували йому скибочку хліба зі смальцем; Філіп нічим не гребував і охоче з’їдав усе, що давали. Деякі будинки, до яких Кері навідувався, тулилися один до одного у брудних дворах на засмічених вулицях, де не вистачало ані світла, ані повітря, і були просто жалюгідними; а інші, попри занедбаність, погризені шашелем підлоги і діряві дахи, несподівано зберігали величну атмосферу: тут можна було побачити дерев’яні балюстради з витонченою різьбою і дерев’яні панелі на стінах. У таких місцях жило багато людей — родина в кожній кімнаті. Удень надворі гралися діти і ніколи не стихав їхній галас. У старих стінах роїлися паразити, а тхнуло так, що Філіпові робилося млосно, і доводилося запалювати люльку. Мешканці цих будинків не мали грошей навіть на їжу. Діти тут були небажаними — батько зустрічав новонародженого грубо й непривітно, а мати — із розпачем: ще один голодний рот, а їжі не вистачало на тих, хто вже був. Філіп часто здогадувався про бажання, щоб дитина народилася мертвою або померла невдовзі. В однієї жінки він прийняв двійню (гарний привід для дотепів), та щойно їй це повідомили, від страждань вона зайшлася у довгому пронизливому витті. Її мати нічого не приховувала:
— Не знаю, як вони збираються їх прогодувати.
— Може, Господь знайде можливість забрати їх до себе, — озвалася повитуха.
Філіп подивився на батька, котрий розглядав двох крихітних дітлахів, що лежали поруч: його обличчя спотворила така жорстока похмурість, що Кері аж налякався. Він відчув, як ціла родина об’єдналася в жахливій ненависті до бідолашних крихіток, що з’явилися на світ небажаними, і здогадався: якщо не попередити їх якомога суворіше, може трапитися щось лихе. «Нещасні випадки» траплялися часто; матері «присипали» своїх дітей, а неправильне годування, ймовірно, не завжди було наслідком звичайної неуважності.
— Я приходитиму щодня, — сказав Кері. — Попереджаю, якщо з ними щось станеться, розпочнеться слідство.
Батько не відповів, а тільки похмуро зиркнув на Філіпа. У його душі вже дозрівало вбивство.
Найскладніше було втримати матір у ліжку десять днів — на такому мінімальному терміні наполягала лікарня. Доглядати за родиною не вдавалося; ніхто не хоче безкоштовно попіклуватися про дітей, а чоловік, повернувшись додому стомленим і голодним, жаліється, що чай не заварений як слід. Філіп чув, що бідняки допомагають одне одному, проте чимало жінок жалілися, що не можуть знайти нікого, хто безкоштовно поприбирає чи нагодує дітей обідом, а грошей вони не мають. Прислухаючись до жіночих розмов і випадкових зауважень, з яких можна було дізнатися чимало такого, про що не говорили вголос, Філіп зрозумів, як мало спільного у бідняків і тих, хто належить до вищих класів. Люди не заздрили тим, кому велося краще, бо це було геть інше життя; у порівнянні з їхнім власним ідеалом, існування середнього класу здавалося офіційним і заціпенілим; до того ж міщан дещо зневажали за вразливість і небажання працювати власними руками. Гонорові люди хотіли одного — щоб їм не заважали жити; а більшість цікавилася заможними сусідами лише тоді, коли з них був якийсь зиск. Вони знали, що сказати, щоб отримати подарунки від благодійних організацій, і приймали матеріальну допомогу, наче щось, що належало їм по праву, завдяки дурості багатших і власній хитрості. До помічника вікарія бідняки ставилися з презирливою байдужістю, але районного інспектора ненавиділи з чорною люттю. Ця пані приходила і відчиняла вікна, не запитавши дозволу і не перепросивши: «А у мене бронхіт, я могла застудитися й померти»; вона пхала свого носа в усі кутки і, навіть якщо не казала, що тут брудно, це було написано в неї на обличчі: «Добре їм говорити, коли навколо купа батраків, а я би подивилася на неї, як би вона впоралася, якби мала чотирьох шмаркачів і мусила готувати, штопати одяг і мити малих нечупар».