— Ви анітрохи не кращі за них, — статечно й по-материнськи пожалілася вона Філіпові, і це водночас розсмішило й розчулило його. — Без вас вони значно слухняніші.
Вони рушили назад. Саллі несла свій бриль у руці, а блискуче волосся спадало їй на плече. Коли вони дісталися до хатинок, місіс Ательні вже пішла до хмільника. Сам Ательні, вбравшись у найстаріші з усіх, що комусь доводилось одягати, штани, щільно застібнуту куртку, під якою не було сорочки, і м’який крислатий капелюх, смажив над багаттям оселедця. Чоловік насолоджувався собою і виглядав як справжнісінький розбійник. Щойно побачивши зграйку дітей, він почав вигукувати над запашним оселедцем слова з хору відьом у «Макбеті».
— Краще вам не засиджуватися за сніданком, інакше мати розлютиться, — попередив він, коли всі підійшли.
За кілька хвилин Гарольд і Джейн із намащеними маслом скибочками хліба у руках неквапно рушили лукою до поля з хмелем. Вони пішли останніми. Хмільник був одним із символів Філіпового дитинства, а будиночки, де в печах сушився хміль, здавалися йому типовими рисами кентського ландшафту. Хлопець ішов услід за Саллі між довгими рядками хмелю і не почувався тут чужим, навпаки — здавалося, що він повернувся додому. Зараз сонце яскраво сяяло, і все навколо відкидало різкі тіні. Розкішна зелень листя тішила око. Жовтий хміль наповнював Філіпове серце відчуттям краси та пристрасті, які сицилійські поети черпали в багряних виноградних гронах. Минаючи повз його пагони, Кері відчував, як паморочиться в голові від такого багатства і розкошів. Від кентського ґрунту ширився солодкий аромат, а поривчастий вересневий бриз щільнішав від приємних пахощів стиглого хмелю. Етельстан інстинктивно сп’янів від веселощів і затягнув на всю горлянку пісню. Почувши надламаний голос п’ятнадцятирічного підлітка, Саллі обернулася.
— Етельстане, змовкни, інакше накличеш грозу.
За мить вони почули приглушені голоси, а ще за кілька хвилин вийшли до збирачів хмелю. Усі важко працювали, але, збираючи хміль, не забували базікати і сміятися. Сиділи на стільцях, на ослінчиках, на коробках, поклавши поруч мішки, а дехто стояв поряд зі своїми мішками й одразу кидав до них зірваний хміль. На полі було чимало дітей і безліч немовлят, дехто лежав у імпровізованих колисках, а когось поклали на килимок на м’якій сухій коричневій землі. Дітлахи здебільшого не збирали хміль, а гралися. Жінки заклопотано працювали, вони з дитинства звикли збирати хміль і поралися вдвічі швидше за «іноземців» із Лондона. Вони вихвалялися, скільки бушелів можуть назбирати за день, і жалілися, що тепер уже не заробиш таких грошей, як раніше: колись шилінг давали за п’ять бушелів, а тепер ціна впала до одного шилінга за вісім чи навіть дев’ять бушелів. Колись за сезон вдавалося заробити стільки, щоб прогодувати себе решту року, а тепер про це можна було навіть не мріяти; хіба що забезпечити собі вихідні, оце й усе. Місіс Гілл казала, що на зароблені гроші купила піанолу, але вона була дуже заощадливою; нікому б не хотілося бути таким скупим. Люди здебільшого думали, що це все порожні балачки, а якщо відкриється правда, виявиться, що жінка додала трохи грошенят із ощадбанку.
Збирачі хмелю гуртувалися по десятеро людей, не рахуючи дітей, і Ательні гучно вихвалявся, що одного дня його загін складатиметься з самих лише членів сім’ї. У кожної групи збирачів був кошовий, котрий складав у мішки пагони хмелю (мішки тут були велетенські, у дерев’яних рамах, кожен мав сім футів заввишки, і стояли вони, вишикувавшись між грядками хмелю); саме про цю посаду Ательні мріяв, коли його родина розростеться достатньо, щоб зібрати цілий загін. Тим часом він працював, радше щоб підбадьорити інших, ніж напружуватися самому. Він неквапно підійшов до місіс Ательні, котра вже спорожнила до мішка один кошик, хоча працювала лише півтори години, і, затиснувши в кутику рота цигарку, взявся збирати хміль. Він запевняв, що сьогодні тільки матері вдасться зібрати більше за нього (жодних сумнівів, зібрати більше за матір не вдавалося нікому); ця думка нагадала йому про випробування, які влаштувала для надміру допитливої Психеї Афродіта[343], і він почав розповідати дітям про її кохання до ніким не баченого нареченого. Розповідав Ательні чудово. Філіп слухав його з усмішкою на вустах і думав, що стара легенда чудово пасує до цього пейзажу. Цієї миті небо над ними було надзвичайно синім, і йому спало на думку, що навіть у Греції воно не може бути прекраснішим. Світловолосі дітлахи з рум’яними щічками, міцні, здорові й бадьорі, витончені обриси хмелю, смарагдове листя, що кличе за собою, наче спів труби, чари зелених алей, що збігаються в точку за небокраєм, збирачі хмелю в брилях — можливо, в усьому цьому грецької атмосфери було більше, ніж можна знайти у підручниках професорів чи музеях. Філіп був вдячний за красу англійської природи. Він думав про широкі звивисті шляхи і живоплоти, про зелені луки, порослі в’язами, про вишукані лінії пагорбів, укритих молодими гайками, про болотисті рівнини і сентиментальність Північного моря. Кері неабияк радів, що здатен осягнути принадність краєвидів. Однак незабаром Ательні почав підводитися і сказав, що піде запитати, як ведеться матері Роберта Кемпса. Він знав кожного в хмільнику і до всіх звертався на ім’я; пам’ятав їхні родинні історії і все, що ставалося з селянами від самого народження. Із простодушним марнославством чоловік вдавав перед ним із себе вишуканого джентльмена, і в його панібратстві відчувалася якась зверхність. Філіп вирішив не йти з Ательні.
— Я хочу заробити собі на вечерю, — пояснив він.
— Гарна думка, мій хлопчику, — озвався Ательні, змахнувши рукою, і потягнувся геть: — Хто не працює, той не їсть.
119
Філіп не мав власного кошика і сидів разом із Саллі. Джейн здавалося неприпустимим, що він допомагає не їй, а старшій сестрі, і Кері пообіцяв позбирати хміль для неї, щойно Саллі наповнить свій кошик, а дівчина була майже такою ж вправною, як мати.
— У вас від шиття не болять руки? — поцікавився Кері.
— О, ні. Шиття полюбляє ніжні руки. Із тієї ж причини жінки краще за чоловіків збирають урожай. Якщо руки жорсткі, а пальці не гнуться, то зібрати щось швидко точно не вдасться.
Він полюбляв спостерігати за її спритними руками, а тепер дівчина теж дивилася на нього якось так по-материнськи, що це водночас дратувало і зачаровувало. Спочатку він працював незграбно, і вона посміювалася з нього. Коли Саллі нахилилася, щоб показати Філіпу, як краще збирати хміль одразу з цілого рядка рослин, їхні руки зустрілися. Кері здивувався, помітивши, що дівчина зашарілася. Він не міг переконати себе, що вона — жінка, адже пам’ятав її підлітком і досі вважав дитиною, хоча численні залицяльники Саллі свідчили, що вона вже не дитина. Попри те що вони були тут лише кілька днів, один із кузенів дівчини поводився з нею так люб’язно, що Саллі довелося вислухати від інших чимало кепкувань. Його звали Пітер Ґенн, це був син сестри місіс Ательні, котра вийшла заміж за фермера, що жив неподалік від Ферне. Усі навколо знали, чому хлопець щодня обов’язково минає хмільник.
О восьмій годині ріжок запросив на сніданок, і всі з’їли його з неабияким апетитом, попри те що місіс Ательні стверджувала, що вони його не заслужили. Потім усі повернулися до роботи і працювали до полудня, коли ріжок покликав на обід. У перервах з’являвся зважувач і ходив від мішка до мішка, записуючи спочатку в свою книжку, а потім у документи збирачів хмелю, скільки бушелів було зібрано. Коли мішок наповнювався, хміль із нього відміряли кошиками в один бушель кожен, а далі пересипали врожай до велетенської сумки, яку називали торбою. Потім зважувач разом із носієм потягнули торбу і завантажили її у свій фургон. Повернувся містер Ательні з байками про те, скільки врожаю зібрали міс Хіс чи містер Джонс, і благаючи свою родину побити їхній рекорд; він завжди хотів бути найкращим, і часом його ентузіазм не вщухав годинами. Але чоловік любив ті заняття, котрі давали нагоду продемонструвати красу своїх рук, якими він страшенно пишався, і витрачав чимало часу на манікюр. Він розповідав Філіпові, витягуючи свої конусоподібні пальці, що іспанські вельможі завжди спали в промаслених рукавичках, аби захистити білість своєї шкіри. «Рука, що стиснула горло Європи, — драматично зауважував він, — була вишуканою і своєю формою нагадувала жіночу». Після цих слів він дивився на свої власні кисті, що обережно збирали хміль, і самовдоволено зітхав. Втомившись від цього заняття, містер Ательні скручував собі цигарку і читав Філіпові лекцію з мистецтва та літератури. Спека по обіді була безжальною. Робота просувалася не так активно, і балачки стихали. Невтомна ранкова балаканина виснажувалася до уривчастих зауважень. У Саллі над верхньою губою виступали крихітні крапельки поту; працюючи, вона трохи розтуляла вуста. Дівчина нагадувала трояндовий бутон, що перетворився на справжню квітку.
Кінець зміни залежав від печі для сушіння хмелю. Часом вона наповнювалася рано, і зібраний до третьої чи четвертої години хміль міг сушитися цілу ніч. Тоді робота припинялася. Зазвичай останнє зважування відбувалося о п’ятій. Коли мішки зважували, люди збиралися групками, забирали свої інструменти і, знову жваво теревенячи після завершення роботи, неквапливо виходили з саду. Жінки поверталися до хатинок, де на них чекало прибирання і готування вечері, а чоловіки здебільшого прямували до шинку. Після робочого дня келих пива ставав справжнім задоволенням.
Мішок родини Ательні зважували останнім. Коли нарешті прийшов зважувач, місіс Ательні з полегшенням зітхнула і потягнулася: вона кілька годин просиділа в одній позі, і тіло затерпло.
— А тепер ходімо до «Веселого матроса», — запропонував Ательні. — Щоденних ритуалів слід неодмінно дотримуватися, і немає нічого святішого за них.
— Ательні, прихопи з собою глечик, — попросила дружина, — і принеси до вечері півтори пінти.
Вона відрахувала йому мідяк за мідяком необхідну суму. Біля шинквасу вже було досить людно. Підлога під розставленими по колу лавицями була посипана піском, а на стінах висіли фотографії боксерів вікторіанської епохи. Шинкар знав імена всіх своїх відвідувачів і, перехилившись через шинквас, усміхався двом юнакам, які кидали кільця на палицю, що стирчала з підлоги: щоразу, коли кільце не потрапляло в ціль, решта компанії радісно гомоніла. Для нових гостей швидко звільнили місце. Філіп опинився між старим робітником у вельветових штанах, перев’язаних під колінами, та сімнадцятирічним юнаком із блискучим обличчям та ретельно приклеєним на червоне чоло локоном. Ательні наполягав, що хоче спробувати свій хист до кидання кілець. Він підкріпився половиною пінти пива і виграв змагання. Випивши за здоров’я тих, хто програв, Ательні зауважив: