— Я не хочу прощатися, — заперечив хлопчик, інстинктивно намагаючись приховати сльози.
— Гаразд, тоді біжи нагору і забери свій капелюх.
Він так і зробив, а коли спустився, Емма вже чекала на нього в коридорі. У кабінеті за їдальнею Філіп почув голоси. Він зупинився. Хлопчик знав, що міс Воткін та її сестра розмовляють із друзями, і йому — дев’ятирічній дитині — здалося, що ті пожаліють його, якщо він зайде.
— Думаю, я все ж піду й попрощаюся з міс Воткін.
— Гадаю, так буде краще, — погодилася Емма.
— Піди і скажи їм, що я йду, — попросив малий.
Йому хотілося якнайкраще скористатися нагодою. Емма постукала і зайшла до кімнати. Філіп почув, як вона сказала:
— Панич Філіп хоче з вами попрощатися, міс.
Розмова раптово стихла, і Філіп покульгав до кабінету. Генрієтта Воткін була огрядною червонощокою жінкою з фарбованим волоссям. У ті часи фарбоване волосся привертало увагу, тож удома хлопчик чув чимало пліток, коли його хрещена мати змінювала колір зачіски. Вона жила зі старшою сестрою, яка мовчки примирилася зі своїм літнім віком. У сестер гостювали дві незнайомих Філіпу пані, які зацікавлено на нього дивилися.
— Моє бідолашне дитя, — сказала міс Воткін, розкриваючи обійми.
Вона заплакала. Аж тепер Філіп зрозумів, чому його хрещена мати не обідала і вдягнула чорну сукню. Сльози заважали їй розмовляти.
— Я мушу повертатися додому, — нарешті озвався хлопчик.
Він вирвався з обіймів міс Воткін, і вона ще раз його поцілувала. Потім Філіп підійшов до її сестри і попрощався з нею. Одна з незнайомок попросила дозволу поцілувати його, і малий серйозно погодився. Попри сльози, він сповна насолоджувався викликаним переполохом; хлопчик радо залишився би трохи довше, аби всотати це відчуття, але здогадався, що заважає, тому сказав, що на нього чекає Емма.
Він вийшов з кімнати, але покоївка саме спустилася вниз, аби потеревенити у підвалі з подружкою; тож Філіп чекав на неї на під’їзній доріжці, як раптом почув голос Генрієтти Воткін.
— Його мати була моєю найкращою подругою. Я не можу змиритися з думкою, що вона померла.
— Тобі не слід було йти на похорон, Генрієтто, — озвалася сестра. — Я знала, що ти засмутишся.
Утрутилася одна з незнайомок:
— Бідолашний маленький хлопчик, страшно стає від самої думки, що він залишився геть один на цілому світі. Я помітила, що він кульгає.
— Так, він клишоногий. Його мати так сумувала через це.
А тоді повернулася Емма. Вони зупинили двоколісний екіпаж, і нянька пояснила кучеру, куди їхати.
ebooksa