Гейворд не міг встояти перед можливістю повернути собі втрачені під час минулої суперечки позиції, тож Вікс легко залучав його до нових дискусій. Попри те що юнакові важко було не помічати, які мізерні його знання у порівнянні з американцевими, його англійська непоступливість чи ображена гордість (утім, можливо, це одне й те саме) не дозволяли припинити суперечку. Варто було Гейворду бовкнути щось нелогічне, Вікс одразу кількома словами доводив помилковість його тверджень, на мить замовкав, насолоджуючись тріумфом, а потім змінював тему, наче християнське милосердя змушувало його пожаліти розчавленого суперника.
Часом Філіп намагався вставити свої п’ять копійок, аби допомогти товаришу, але Вікс лагідно уривав його, втім, доброзичливо, зовсім не так, як відповідав Гейворду, тож навіть хворобливо чутливий Кері не почувався ображеним. Гейворд, раз по раз почуваючись дурнем, часто втрачав над собою контроль, і лише ввічлива усмішка американця не давала суперечці перетворитися на сварку. Одного разу, виходячи з Віксової кімнати, молодик розлючено пробурмотів:
— Клятий янкі!
Це все вирішувало. Хіба ж не досконала відповідь на аргумент, який здавався незаперечним?
Попри те що у невеличкій Віксовій кімнаті дискусії починалися з будь-яких тем, кінець кінцем усе завершувалося обговоренням релігії: студент-теолог цікавився цими питаннями з професійної точки зору, а Гейворд радів будь-якій темі, де не потрібно було знати конкретні факти — коли мірилом слугують почуття, можна начхати на логіку, а якщо з логікою ви не дружите, виходить дуже вдало. Юнакові складно було пояснити Філіпу свої релігійні погляди, не виливаючи на товариша цілий потік слів, однак було зрозуміло (і це збігалося з Філіповими уявленнями про природний стан справ), що його виховали в класичних релігійних традиціях. Щоправда, Гейворд досі симпатизував римо-католицтву, хоча від наміру змінити конфесію вже відмовився. Він міг чимало сказати, вихваляючи католицьку церкву, і весь час порівнював її пишні церемонії з простими англіканськими службами. Юнак дав Філіпу «Апологію» Ньюмена, і той прочитав її до останньої сторінки, хоча книжка й здалася йому неймовірно нудною.
— Читайте її заради стилю, а не заради змісту, — наставляв його Гейворд.
Він захоплено розпинався про музику ораторіанців[72] і висловлював чудові припущення з приводу зв’язку між пахощами ладану та побожністю. Вікс слухав усе це із застиглою посмішкою.
— Гадаєте, те, що Джон Генрі Ньюмен гарно писав англійською, а кардинал Меннінґ[73] мав колоритну зовнішність, доводить правоту католицької церкви?
Гейворд натякнув, що пережив чимало душевних мук. Цілий рік він блукав у темряві. Він розчесав пальцями своє хвилясте світле волосся і повідомив, що не погодився б знову пережити такі душевні муки навіть за п’ятсот фунтів. На щастя, врешті-решт він знайшов спокій.
— І у
— Я вірю у Цілісність, Добро і Красу. — Англієць вклав у ці слова всю душу, а розслаблені довгі руки та ноги і гордо посаджена голова надали йому надзвичайно привабливого вигляду.
— Ви б саме так описали свою релігію під час перепису населення? — м’яко поцікавився Вікс.
— Ненавиджу точні визначення: вони такі потворні, такі очевидні. Якщо ваша ласка, я сказав би, що дотримуюся релігії герцога Веллінгтона[74] і містера Ґладстона[75].
— Але це і є англіканська церква, — здивувався Філіп.
— Ох, мудрий юначе, — заперечив Гейворд із усмішкою, яка змусила Кері почервоніти: хлопцеві здалося, наче він повівся вульгарно, висловивши витончену думку інших такими простими словами, — я належу до англіканської церкви. Однак я люблю золото й шовк, у які вдягаються римські священики, і целібат, і сповідальню, і чистилище; у темряві італійського собору, таємничого і сповненого ароматами ладану, я щиро вірю у диво, створене месою. У Венеції я бачив одну жінку-рибалку, вона босоніж увійшла до храму, поклала кошик із рибою біля себе, впала на коліна і молилася Мадонні; і я відчув, що її віра справжня — і молився, і вірив разом із нею. Утім, так само я вірю в Афродіту й Аполлона і величного бога Пана.
У нього був чарівний голос, і він підбирав слова, майже ритмічно наспівуючи їх. Гейворд радо продовжив би далі, але Вікс відкоркував другу пляшку пива.
— Дозвольте налити вам трохи.
Англієць звернувся до Філіпа з тією легкою зверхністю, яка так вражала молодь:
— Тепер ви задоволені? — поцікавився він.
Дещо збентежений Філіп запевнив, що так і є.