Та був у Гейворда один надзвичайно цінний талант. Він мав справжню літературну жилку і за допомогою чудового красномовства заражав інших своєю пристрастю. Він міг закохатися в якогось письменника, побачити у ньому все найкраще і з розумінням розповідати про це. Філіп прочитав багато, але читав усе, що потрапляло під руку, без винятку, тож тепер йому пощастило зустріти когось, хто міг скерувати його смаки в потрібному напрямку. Кері брав книжки у невеличкій міській бібліотеці й почав читати усі ті чудові твори, про які розповідав його товариш. Він не завжди отримував від них задоволення, але завжди наполегливо читав. Йому хотілося вдосконалюватися. Філіп здавався собі самому малоосвіченим простаком. Наприкінці серпня, коли з Південної Німеччини повернувся Вікс, Кері вже остаточно знаходився під Гейвордовим впливом. А Гейворду Вікс не сподобався. Він критикував чорний піджак і світло-сірі штани американця та презирливо знизував плечима, згадуючи його погляди уродженця Нової Англії. Філіп самовдоволено слухав, як лаяли юнака, який намагався бути з ним люб’язним, але коли Вікс зі свого боку несхвально відгукувався про Гейворда, Філіп втрачав над собою контроль.
— Ваш новий друг схожий на поета, — сказав Вікс, скрутивши в тонку посмішку свої спотворені турботами та зажурені вуста.
— Він і є поет.
— Це він вам сказав? В Америці ми б називали його яскравим прикладом нероби.
— Ну, ми ж не в Америці, — холодно озвався Філіп.
— Скільки йому років? Двадцять п’ять? А він лише й знає, що зупинятися в пансіонах і писати віршики.
— Ви його не знаєте, — палко заступився за товариша Кері.
— О, ще й як знаю: таких, як він, я зустрічав сто сорок сім разів.
У Віксових очах блищали іскорки сміху, але Філіп не зрозумів американського гумору, стиснув губи і набурмосився. Вікс здавався хлопцеві чоловіком середніх років, утім, насправді йому було трохи за тридцять. Американець був високий, худорлявий і сутулився, як учений над книжками. Голову він мав велику і потворну, обличчя землистого кольору й рідке волосся; а його тонкі вуста, вузький довгий ніс і чоло, що помітно виступало вперед, надавали чоловікові дивного вигляду. Вікс поводився холодно й виважено, наче в ньому взагалі не текла кров, ставився до всього без пристрасті, але мав якусь легковажну жилку, котра бентежила серйозно налаштованих людей, із якими його змушували спілкуватися інстинкти. Чоловік вивчав теологію у Гейдельберзькому університеті, але інші американські студенти-теологи ставилися до нього підозріливо. Він був надзвичайно неправовірним, і це лякало їх, а його примхливий гумор викликав осуд.
— Де ви могли зустрічати таких, як він, сто сорок сім разів? — серйозно поцікавився Філіп.
— Я зустрічав його в Латинському кварталі в Парижі й у пансіонах Берліна та Мюнхена. Він живе у невеличких готелях у Перуджі та Ассізі. Десятки таких, як він, стоять у Флоренції перед картинами Боттічеллі й сидять на лавах Сікстинської капели в Римі. В Італії він п’є трохи забагато вина, а в Німеччині випиває занадто багато пива. Він завжди захоплюється правильними речами, — якими б вони не були, — і збирається ось-ось написати видатний твір. Ви тільки подумайте, сто сорок сім видатних творів спочивають у душах ста сорока семи видатних людей, але трагедія в тому, що жодного із цих ста сорока семи творів ніколи так і не буде написано. Утім, світ від цього не перевернувся.
Вікс розмовляв серйозно, однак наприкінці цієї довгої тиради в його сірих очах промайнув сміх, і Філіп почервонів, коли збагнув, що американець кепкує з нього.
— Ну й дурниці ви верзете, — розлючено кинув він.
27
Вікс винаймав дві невеличкі затильні кімнатки в будинку фрау Ерлін, і одна з них слугувала вітальнею та була достатньо зручною, щоби приймати гостей. Після вечері американець частенько запрошував Філіпа і Гейворда до себе, напевно, керуючись пустотливим гумором, який доводив до розпачу його друзів у Кембриджі (штат Массачусетс). Чоловік приймав гостей із вишуканою люб’язністю і наполягав, аби вони сідали у два найзручніших крісла в кімнаті. Попри те що сам Вікс не пив, він ввічливо (і, як здавалося Кері, іронічно) ставив біля Гейворда кілька пляшок пива і наполегливо запалював сірник щоразу, коли у його опонента в розпалі суперечки гасла люлька. На самому початку їхнього знайомства Гейворд, студент відомого університету, ставився до Вікса, усього-на-всього випускника Гарварду, по-батьківськи, а якщо розмова випадково торкалася грецьких трагедій, у яких англієць вважав себе експертом, він давав зрозуміти, що це не тема для обміну думками і ділитися інформацією — його виключне право. Вікс чемно слухав, злегка всміхаючись, поки Гейворд не закінчить лекцію, а потім поставив кілька підступних запитань, котрі спершу здалися тому невинними, і він ввічливо відповів, не помітивши, в яку пастку потрапив. Вікс люб’язно заперечив, потім навів факти, процитувавши якогось маловідомого латинського коментатора, а тоді послався на німецького експерта, і стало зрозуміло, що він — учений. Безтурботно усміхаючись і перепрошуючи, американець зруйнував усю вибудувану Гейвордом теорію і з вишуканою ввічливістю продемонстрував її псевдонауковість. Він глузував з англійця з м’якою іронією. Філіп не міг не погодитися, що Гейворд справляв враження справжнього дурня, а той не міг втримати язика за зубами: помиляючись, але не втрачаючи самовпевненості, юнак намагався сперечатися — робив безглузді заяви, а Вікс дружелюбно його виправляв; знаходив помилкові причини, а Вікс доводив їхню сміховинність. Урешті-решт американець зізнався, що викладав у Гарварді грецьку літературу. Гейворд презирливо розреготався.
— Я мав би здогадатися. Звісно ж, ви читали греків як шкільний учитель, — сказав він, — а я читаю їх як поет.
— І вам здається, що грецька література стає поетичнішою, якщо не розуміти її змісту? А я гадав, що неправильний переклад покращує лише релігійні тексти.
Урешті-решт, допивши пиво, розпалений та розхристаний Гейворд покинув кімнату американця і сказав Філіпові, роздратовано махнувши рукою:
— Звичайно, цей чоловік справжній педант. У нього немає істинного почуття прекрасного. Точність прикрашає клерків. Наша мета — відчути дух грецьких авторів. А Вікс нагадує того, хто йде на концерт Рубінштейна[71], щоби пожалітися, що той сфальшивив. Сфальшивив! Хіба це має значення, якщо він грає божественно?
Його слова справили враження на Філіпа, котрий і гадки не мав, скільки некомпетентних людей заспокоюють себе цими фальшивими нотами.