За кілька днів Філіп вирушив до Лондона. Помічник вікарія порадив йому помешкання у Барнесі, яке хлопець листом домовився винаймати за чотирнадцять шилінгів на тиждень. До свого нового дому Кері дістався увечері, і господиня, маленька кумедна старушенція з худорлявим тілом і помережаним глибокими зморшками обличчям, приготувала йому чай. Майже все місце у вітальні займали сервант і стіл; біля однієї стіни тулилася канапа, накрита килимком із кінського волосу, а біля каміна стояло таке ж крісло: на спинці лежала біла серветочка, а на сидінні зі зламаними пружинами — жорстка подушка.
Випивши чаю та розпакувавши і розставивши свої книжки, Філіп сів і спробував почитати, однак був у пригніченому настрої. Тиша на вулицях чомусь непокоїла, і він почувався страшенно самотнім.
Наступного дня він прокинувся рано. Вдягнув фрак і капелюх, який носив ще в школі; той уже був добряче потертий, тож він вирішив дорогою до бюро зазирнути до універсальної крамниці й придбати інший. Так і зробивши, він виявив, що залишилося безліч вільного часу, тому пішов прогулятися вздовж Стренду[115]. Бюро «Містера Герберта Картера і Ко» розташовувалося на невеличкій вуличці у Ченсері-Лейн[116], і дорогу довелося запитати кілька разів. Філіп помітив, що люди витріщаються на нього, і навіть зняв капелюх та перевірив, чи не забув часом на ньому етикетку з ціною. Знайшовши потрібні двері, постукав, але ніхто не відповів, і, подивившись на годинник, він виявив, що не було ще навіть половини на десяту. Мабуть, він прийшов зарано. Кері пішов далі, а повернувшись за десять хвилин, побачив посильного — довгоносий юнак із прищавим обличчям і шотландським акцентом відчиняв двері. Філіп запитав, чи може побачити містера Герберта Картера, і дізнався, що той ще не прийшов.
— Коли він буде тут?
— Між десятою та половиною на одинадцяту.
— Я краще почекаю, — вирішив Філіп.
— А чого ви чекаєте? — поцікавився посильний.
Філіп нервував, але спробував жартівливо приховати цей факт.
— Ну, я збираюся тут працювати, якщо ви не заперечуватимете.
— Ох, то це ви новий учень-канцелярист? Заходьте краще всередину. Містер Ґудворсі з’явиться за кілька хвилин.
Зайшовши, Кері помітив, як посильний — він був приблизно Філіпового віку і називав себе молодшим секретарем — витріщився на його ногу. Юнак зашарівся і, сівши, заховав її за здоровою. Він оглянув кімнату. Вона була темною і страшенно брудною. Світло лилося крізь слухове віконце. У приміщенні вишикувалися три ряди столів, а за ними стояли високі ослінчики. Над каміном висіла закопчена гравюра з боксерським поєдинком. Незабаром прийшов службовець, а потім ще один; вони кинули погляди на Філіпа і тишком поцікавилися в посильного (Кері розчув, що його прізвище Макдуґал), хто він такий. Раптом пролунав свисток, і Макдуґал підскочив.
— Містер Ґудворсі прийшов. Це наш керівник. Повідомити йому, що ви тут?
— Повідомте, будь ласка, — попросив Філіп.
Посильний вийшов і за мить повернувся.
— Проходьте сюди, будь ласка.
Філіп пішов слідом за ним коридором й опинився у невеличкій майже порожній кімнатці, де спиною до каміна стояв невисокий худий чоловічок. Він був похилого віку, а велика голова, що наче звисала з його тільця, надавала йому чудернацького вигляду. Чоловік мав широке й пласке обличчя, банькуваті бляклі очі та рідке волосся пісочного кольору; він носив якісь нерівномірні бакенбарди — там, де волосся зазвичай росте найгустіше, у нього його взагалі не було. Шкіра у містера Ґудворсі була набрякла та жовта. Він простягнув Філіпу руку і, всміхнувшись, продемонстрував гнилі зуби. Розмовляв чоловік зверхньо і водночас невпевнено, наче намагався додати собі поважності, якої сам не відчував. Він висловив сподівання, що панові Кері робота сподобається; вона досить рутинна, але стає цікавою, якщо звикнути; до того ж дає змогу заробити непогані гроші, а це головне, чи не так? Містер Ґудворсі розреготався зі своєю дивною сумішшю зверхності й сором’язливості.
— Містер Картер скоро прийде, — повідомив він. — Часом він трохи затримується в понеділок зранку. Я покличу вас, коли він з’явиться. Тим часом мушу дати вам якусь роботу. Ви розумієтеся на бухгалтерії та веденні рахунків?
— Боюся, що ні, — відповів Філіп.
— Я й не сподівався на це. Підозрюю, у школі не вчать нічого, що допомагає вести справи. — На мить чоловік замислився. — Здається, я знаю, чим ви можете зайнятися.
Він пішов до сусідньої кімнати і за мить повернувся з величезною картонною коробкою. Усередині безладно лежала купа листів, і чоловік попросив Філіпа посортувати їх у алфавітному порядку, згідно з прізвищами кореспондентів.