— Я проведу вас до кімнати, де зазвичай сидять учні. Там уже працює чудовий хлопець. Його прізвище Ватсон, він син Ватсона з «Ватсон, Крейґ і Томпсон», знаєте, вони пивовари. Він залишатиметься з нами цілий рік і навчатиметься бізнесу.
Містер Ґудворсі провів Філіпа через брудне бюро, де вже працювало шість чи вісім службовців, до вузької затильної кімнатки, відділеної скляною перегородкою. Там, розвалившись у кріслі й читаючи журнал «Спортсмен», сидів Ватсон. Це був елегантно вдягнений високий, огрядний молодик. Коли увійшов містер Ґудворсі, той підвів на нього погляд. Свою незалежність він підкреслював, звертаючись до керівника просто «Ґудворсі». Чоловікові не подобалося таке панібратство, і він підкреслено ввічливо називав юнака «містер Ватсон», але той не помічав докорів, натомість вважав таке звертання даниною благородному джентльмену.
— Бачу, вони викреслили Ріґолетто, — пожалівся молодик Філіпу, щойно вони залишилися вдвох.
— Правда? — перепитав той, анітрохи не розуміючись на перегонах.
Він із захватом оглянув розкішне Ватсонове вбрання. Здавалося, той народився у своєму фраку, а посередині велетенської краватки у нього вигадливо стирчала коштовна шпилька. На камінній полиці лежав його циліндр — ошатний, формою схожий на дзвін і блискучий. Філіп відчув себе голодранцем. Ватсон завів розмову про полювання і стрілянину: до дідька прикро гаяти час у цьому бісовому офісі, тепер він зможе полювати лише в суботу, а в нього стільки запрошень в усі куточки країни, але, звісно ж, довелося всім відмовити. Чорт забирай, як не пощастило, але він не збирається довго з цим миритися; він застряг у цій дідьковій дірі тільки на рік, а потім займатиметься бізнесом, їздитиме на полювання чотири дні на тиждень та перестріляє все, що тільки можна.
— А ви тут застрягли на п’ять років, еге ж? — поцікавився він, обводячи рукою крихітну кімнатку.
— Схоже, що так, — погодився Філіп.
— Закладаюся, ми будемо бачитися. Знаєте, Картер веде наші рахунки.
Велич молодого джентльмена розчавила Кері. У Блекстейблському товаристві на пивоварів завжди дивилися зверхньо, а вікарій посміювався з «пиварів», тож хлопця здивувало, що Ватсон виявився такою важливою і розкішною персоною. Він навчався у Вінчестері та Оксфорді, про що частенько згадував під час розмови. Дізнавшись про Філіпову освіту, молодик почав поводитися ще зверхніше.
— Зрозуміло, що якщо комусь не пощастило потрапити до приватної школи, то навчальні заклади на кшталт вашого — найкращий варіант, чи не так?
Філіп запитав про інших працівників бюро.
— Ох, вони мене не надто цікавлять, розумієте? — зізнався Ватсон. — Картер — непоганий чолов’яга. Ми частенько запрошуємо його на обід. А всі решта — жахливі пройдисвіти.
Незабаром Ватсон зайнявся якоюсь своєю роботою, а Філіп узявся розбирати листи. Потім прийшов містер Ґудворсі й повідомив, що містер Картер уже тут. Він відвів Філіпа до просторого кабінету поруч зі своїм власним. Усередині стояв великий стіл та кілька глибоких крісел; підлогу вкривав турецький килим, а стіни були прикрашені гравюрами зі спортивними сюжетами. Містер Картер сидів за столом і підвівся, аби потиснути Філіпові руку. Він був убраний у довгий сюртук. Чоловік нагадував військового: вуса навощені, сиве волосся акуратно підстрижене, він тримався навитяжку, розмовляв уривчасто, жив у Енфілді, був прихильником спортивних змагань і переймався добробутом держави. Містер Картер був офіцером Гертфордширської добровольчої кавалерії і головою Асоціації консерваторів. Коли йому розповідали, що якийсь місцевий магнат сказав, наче містер Картер не схожий на містянина, він відчував, що не даремно живе на світі. Із Філіпом чоловік вів приємний діалог. Містер Ґудворсі попіклується про нього. Ватсон — чудовий хлопець, справжній джентльмен, вправний спортсмен. А Філіп їздить на полювання? Шкода, це справжній спорт для джентльменів. Зараз йому нечасто випадає вибратися на полювання, тепер цим займається його син. Син у нього в Кембриджі, він відправив його на навчання до Реґбі, до відмінної школи, де вчаться хлопчики з гарних родин; за кілька років син стажуватиметься у них, він сподобається Філіпу — стовідсотковий спортсмен. Містер Картер висловив сподівання, що Філіпу йтиметься добре і робота припаде йому до душі; хлопцеві не слід пропускати його лекції, там він ретельно розглядає тенденції професії, адже їм потрібні справжні джентльмени. Гаразд, йому пощастило, що тут є містер Ґудворсі. Якщо він захоче щось дізнатися, містер Ґудворсі йому розповість. А який у нього почерк? Ага, добре, містер Ґудворсі цим займеться.
Філіп був приголомшений усією цією світськістю: у Східній Англії всі знали, хто джентльмен, а хто ні. А от самі джентльмени ніколи про це не заводили бесід.
37
Спочатку новизна роботи цікавила Філіпа. Містер Картер диктував йому листи і давав переписувати чорновики рахунків.
Містер Картер віддавав перевагу джентльменському стилю ведення справ у бюро; він не хотів мати нічого спільного з друкарськими машинками й упереджено ставився до стенографії: посильний знав стенографію, але його послугами користувався лише містер Ґудворсі. Час від часу Філіп вирушав із кимось із досвідчених службовців перевіряти рахунки якоїсь фірми і дізнався, до кого з клієнтів слід ставитися з повагою, а хто сів зі своїми справами в калюжу. Частенько йому давали аркуші з довгими стовпчиками цифр, які потрібно було додати. Він відвідував лекції, готуючись до першого екзамену. Містер Ґудворсі не втомлювався повторювати, що спершу робота здаватиметься нудною, але незабаром він звикне. Філіп виходив із бюро о шостій і перетинав річку в напрямку Ватерлоо. Вдома на нього вже чекала вечеря, а вільний час хлопець проводив із книжкою. Щосуботи він відвідував Національну галерею. Гейворд порадив йому путівник із вибраних статей Раскіна, і, гортаючи його, Кері невтомно ходив із однієї зали до другої, уважно читав думку критика про кожну картину і старанно намагався побачити в ній те саме. Неділі тягнулися довго. Філіп не знав нікого в Лондоні й проводив їх на самоті. Якось містер Ніксон, їхній родинний правник, запросив його в неділю до Гемпстеда, і Філіп провів радісний день у компанії галасливих незнайомців; він багато їв, пив і гуляв лукою, а повертаючись додому, отримав запрошення приходити, коли йому заманеться, але хворобливо боявся видатися нав’язливим, тому чекав офіційніших пропозицій. Не дивно, що він їх так і не отримав: маючи стільки друзів, Ніксони не думали про мовчазного самотнього хлопця, котрий не надто міг претендувати на їхню гостинність. Тож у неділю Кері просинався пізно і гуляв берегом. У Барнсі річка була каламутною, брудною і мілководною; їй не вистачало вишуканого шарму Темзи вище шлюзів і романтичного скупчення кораблів під Лондонським мостом. По обіді хлопець прогулювався пустирищами; там теж було сіро і брудно — незрозуміло, в селі ти чи в місті; усе заросло хирлявим дроком, а навколо лежало сміття, сліди цивілізації. Щосуботи ввечері Кері ходив до театру і радо стояв годину чи більше біля входу на гальорку. Повертатися до Барнса між закриттям музею та вечерею у чайній «A.B.C.» не було змісту, і Філіп не знав, що робити з вільним часом. Він тинявся уздовж Бонд-стрит або Барлінґтон-Аркад, а стомившись, сідав у парку чи в публічній бібліотеці на Сент-Мартін-Лейн, якщо на вулиці дощило. Хлопець дивився на перехожих і заздрив їм, бо вони мали друзів, а іноді його заздрість перетворювалася на ненависть, адже вони були щасливими, а він — нещасним. Він ніколи навіть уявити не міг, що можна бути таким самотнім у велетенському місті. Іноді в черзі на гальорку хтось заговорював із ним, але Філіп був сільським хлопцем і підозріливо ставився до незнайомців, тому своїми відповідями не давав жодних шансів на продовження знайомства. Коли вистава закінчувалася, Філіп був вимушений тримати усі свої враження про неї при собі й поспіхом перетинав міст до Ватерлоо. Повертаючись до холодної кімнати, де заощадливо не запалювали камін, хлопець відчував, як стискається серце. Тут було страшенно безрадісно. Поступово йому остогидли і кімната, і довгі самотні вечори в ній. Іноді Філіп почувався таким самотнім, що не міг читати, і тоді у гіркому розпачі годинами сидів і дивився на вогонь.
Він жив у Лондоні вже три місяці і, якщо не рахувати тієї неділі у Гемпстеді, не розмовляв ні з ким, крім своїх співробітників. Якось увечері Ватсон запросив його повечеряти у ресторані, і вони разом пішли до м’юзик-холу, але Філіп соромився і почувався там незручно. Ватсон весь час базікав про те, що його не цікавило, але Кері захоплювався ним, попри те що вважав міщанином. Філіпа гнівало те, що юнак не цінує його знань, і, звикнувши сприймати себе таким, яким його бачили інші люди, хлопець почав зневажати свої навички, які раніше так цінував. Він уперше відчув, як принизливо бути бідним. Дядько Вільям надсилав Кері чотирнадцять фунтів щомісяця, а йому ж потрібно було одягатися. Вечірній костюм коштував п’ять гіней. Він не наважився зізнатися Ватсону, що придбав його на Стренді, адже той казав, що в Лондоні є лише один пристойний кравець.
— Підозрюю, що ви не танцюєте, — зауважив якось Ватсон, кидаючи погляд на Філіпову понівечену ногу.
— Ні, — відповів той.