Навпроти нього стояла міс Вілкінсон і посміювалася над тим, як здивувала його.
— Я вирішила прогулятися і зустріти вас.
— Страшенно люб’язно з вашого боку, — озвався юнак.
— Я вас налякала?
— Трохи, — зізнався він.
Він таки надіслав Гейвордові того листа, написавши йому вісім сторінок.
Два тижні їхнього перебування у Блекстейблі минули швидко і попри те, що, вийшовши після вечері на прогулянку в садок, міс Вілкінсон щоразу зауважувала, що минув ще один день, піднесений настрій Кері від цього не псувався. Якось увечері вона натякнула, що непогано було б залишити роботу в Берліні й податися до Лондона. Там вони змогли б регулярно бачитися. Філіп погодився, що це було б чудово, але поставився до ідеї без ентузіазму; він сподівався, що життя у Лондоні буде неймовірним і не хотів обтяжувати себе нічим. Хлопець занадто відверто повідомив про свої подальші плани, і міс Вілкінсон здогадалася, що він не може дочекатися, коли вона нарешті поїде.
— Ви б не казали цього, якби кохали мене, — скрикнула вона.
Збитий із пантелику хлопець не відповів.
— Якою дурепою я була, — пробурмотіла жінка.
Філіп здивовано помітив, що вона плаче. Серце у нього було чуйне, і він ненавидів, коли хтось страждав.
— Ох, мені страшенно шкода. Що я зробив? Не плачте.
— Ох, Філіпе, не залишайте мене. Ви й не знаєте, як багато для мене важите. Моє життя було таким невдалим, а ви зробили мене щасливою.
Він мовчки поцілував її. У її голосі прозвучало справжнє страждання, і хлопець злякався. Йому ніколи раніше не спадало на думку, що всі її слова були правдою.
— Мені надзвичайно шкода. Ви ж знаєте, як я страшенно вас люблю. Я б дуже хотів, аби ви переїхали до Лондона.
— Ви знаєте, що я не зможу. Місце майже неможливо знайти, до того ж я ненавиджу англійське життя.
Зворушений смутком міс Вілкінсон і не підозрюючи, що вона прикидається, Філіп продовжував стискати її в обіймах. Йому лестили її сльози, і він цілував жінку зі справжньою пристрастю.
Але за кілька днів міс Вілкінсон влаштувала йому справжню сцену. У будинку вікарія пограти в теніс зібралися гості. Серед них було двоє дівчат — доньки відставного майора з Індії, котрий нещодавно оселився у Блекстейблі. Обидві були гарненькі, одна Філіпового віку, а друга на рік чи два молодша. Дівчата звикли до товариства юнаків (вони розповідали історії з життя гарнізонів у Індії, а в ті часи всі захоплювалися оповіданнями Редьярда Кіплінга) і почали весело кепкувати з хлопця. Це було щось новеньке, безтурботне і радісне, йому сподобалося — зазвичай молоді панянки у Блекстейблі поводилися з племінником священика надзвичайно серйозно. Якийсь бісик усередині змусив його шалено фліртувати з обома дівчатами, а оскільки він був єдиним кавалером, сестри радо відповідали йому взаємністю.
Виявилося, що дівчата добре грають у теніс, і Філіп, стомившись від перекидання м’ячем із міс Вілкінсон (вона почала грати лише в Блекстейблі), запропонував їй після чаю зіграти з дияконом проти його дружини, а потім він зіграє з новими гостями. Хлопець підсів до старшої міс О’Коннор і тихенько сказав:
— Спочатку позбавимося від недотеп, а потім зіграємо веселеньку партію.