— Тепер, сподіваюсь, перемінив?
— Нітрішки. Лишаюся при своїй думці, — відповів я і поплив на той бік…
Люди в саванах
День повернення Салімджана-ака з Ташкента перетворився на справжнє свято. Нащадки Нігмата-ака влаштували неабиякий шарварок, ділячись гостинцями. Коли вгамувалися, ми залишилися з полковником удвох на ліжку, що стояло посеред квітника.
— Ну, Хашимджане, як справи? — поцікавився мій начальник, обмахуючи обличчя гілочкою м"яти.
— Нормально. А вам як їздилось?
— Про наше починання вже відомо всій республіці.
— Справді?
— Каромат Хашимова робила доповідь годину, а аплодували їй хвилин двадцять.
— Ого!
— Міністр особисто привітав нас, обіцяв цілковиту підтримку.
— Це добре!
— Так, сину. Ще він просив не кидати справи на півдорозі. Вони гадають, що наш район має стати зразково-показовим.
— Салімджане-ака! Я теж хочу сповістити вам одну приємну новину.
Салімджан-ака так захопився, що не почув мене, і вів про своє далі:
— Це велика справа, синку мій Хашимджан: довірити боротьбу зі злочинністю самому народові, а нам очолити її.
— Я виявив, де ховається Адил Аббасов.
— Що?! — Мій наставник так стрепенувся, що замалим не перекинув ліжка. — Що ти сказав?
Я розповів полковникові все, про що дізнався останніми днями, правда, не сказав, як мені допомогла чарівна шапочка.
— Виходить, втечу організував Шакір-«консультант»? — з ненавистю і зневагою мовив Салімджан-ака, високо піднявши брови, ніби перед ним сидів не я, а Адил-негідник.