— Давайте спершу познайомимося: моє ім"я Адил, прізвище — Аббасов.
— Сержант Хашимджан Кузиєв.
— Дуже приємно, шановний Хашимджане. Я — найнещасніша людина в світі, дорогий, тому що я директор цього кафе.
— Що?! — Я мимохіть схопився з місця.
— Не бійтеся, — м"яко поклав нещасний директор пухлу руку мені на плече. — Я не маю наміру заважати вам виконувати свій обов"язок. Навпаки, хочу допомогти. Я, братику, дуже самотній, сам проти цілої зграї, цілої банди! Мені допомога потрібна, допоможіть мені. Шість місяців уже, як я тут директором, і всі шість місяців я марно б"юся над тим, щоб страва наша стала смачною. Але тут виявилися два кухарі, несусвітні мерзотники і пройдисвіти: один спеціаліст з національних страв, другий з європейських. Обидва вважаються головними. У кожного по п"ять помічників, отже, п"ять вірних підручних. Кажуть, де зібралося десять шайтанів, там нема чого робити одному ангелу. Так і я: не можу справитися з ними. Нарешті не витримав: підмовив людей, які харчуються в нас, написати скаргу до Міської торговельної інспекції. Написали. А що з того? Хіба простою доганою їх приборкаєш?.. Товаришу сержант, можу я звіритися вам цілком?
— Кому ж вам довіряти, як не міліції?
— Спасибі, тисячу разів спасибі вам, дорогий. Я хочу вам доповісти, що ті кухарі, про яких я вам кажу, щоденно виносять звідси по сто карбованців у кишені. Помічники загрібають трохи менше, двадцять п"ять карбованців.
— Невже? — не повірив я.
— Свята правда, можу заприсягтися. Ці негідники здатні підкупити будь-кого. Боюся… пробачте, Хашимджане, всі ми люди… боюся, щоб вони і вас…
— Хашимджан Кузиєв не з тих, хто продається! — гостро перебив я директора, стукнувши кулаком по столу.
— Ні, я цього не казав. Просто хочу попередити, щоб вас часом не обкрутили.
— Ми ще подивимося, хто кого обкрутить!
— Я бачу, ви — міцний хлопець. Навіть очі палають ненавистю й відвагою. Молодий ви ще, полум"ям горите, полум"ям! То слухайте далі. Після першої невдачі я знову взявся за діло, як то кажуть, закотивши рукави. Попросив трудящих іще раз написати скаргу. І послати її не кудись там, а в міліцію, в обехеес! Там уже, сказав я, не знайдеш байдужих людей, тим паче — хабарників! Дайте лишень мені цю заяву…
Я вихопив з кишені заяву трудящих і подав нещасному директорові. Він розґорнув аркуші й став читати. А я, дивлячись на нього, думав: «Бідний, бідний Адил-ака! Звісно, що ви могли вдіяти сам проти десяти пройдисвітів, які обведуть самого шайтана?! Що ж ви, не могли зразу прийти до самого Усманова і все розказати? Але нічого, і тепер ще не пізно, адже є на світі я. Ми їм прищикнемо хвости!»
Мені схотілося сказати цьому бідному, зацькованому чоловікові якісь теплі слова, підбадьорити, підняти дух.
— Оцих людей я добре знаю, — промовив Адил-ака, повертаючи мені скаргу. — Камбаров працює зубним лікарем. Майстер своєї справи, будь-який зуб, хоч хворий, хоч здоровий, може вирвати з першого разу. Кадиров — хірург. Схожий на вас: любить справедливість, чесний… Ну, а тепер перейдімо до діла.
— Я готовий.
— Коли ви думаєте взяти проби зі страв для аналізу?
— Я думаю, завтра…
— Ні, так не годиться. Проби треба брати в суботу або в неділю. Бо в ці дні у всіх контролюючих закладах вихідний. Саме тому в ці дні наші злодюжки нахабніють: крадуть утроє, вчетверо більше, ніж завжди. Як у прислів"ї: тягни все, що зможеш, доки сторож спить. Крім того, товаришу сержант, іншим разом не припускайтеся такої помилки.
ebooksa