Кінець Жовтого дива

— Як тебе звати, синку? — заговорив він раптом на «ти».

— Хашимджаном.

— О-о, тезко мого брата! Отже, ти один з перших випускників міліцейської школи? Гаразд, гаразд. Скажи-но мені, синку, ти сам побажав стати міліціонером чи хтось порадив?

— Так, батько порадив.

— А тобі особисто до вподоби ця робота?

— До вподоби. Ми практику проходили…

— Це добре. Тоді, сподіваюся, ми з тобою спрацюємось. Адже інші йдуть у міліцію, маючи бажання покрасуватись у формі або посвистати в свисток. Такі недовго затримуються в нас. Ти де живеш?

— Поки що в гуртожитку училища. Згодом підшукаю кімнатку, товаришу полковник.

— От що, Хашимджане. Не люблю я офіційщини. Зви мене просто Салімджаном-ака. В приватній розмові. Але начувайся, якщо не будеш звертатися по всій формі з питань служби чи при рапорті… А щодо квартири, ти маєш рацію, поживи поки що в гуртожитку. Далі побачимо, як воно буде. Є інший варіант… Ти знаєш, у якому відділі будеш служити?

— Ні, не знаю.

— В обехеес — відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності. Робота у нас тяжка, хліб свій дарма не їмо. Вистачає ще типів, які так і норовлять запустити лапу в державну кишеню. Не в тім"я биті вони тепер, шахраї, трохи заґавишся — так і обведуть навколо пальця. Я прихильник найкрутіших заходів проти злочинців. А Алі Усманович, бачся, прагне перевиховати їх, поблажливість, вважаю, виявляє… Ну та годі, про все це ми ще погомонимо… Хоч би як там було, у міліції повинна бути тверда рука.

Моя думка про Салімджана-ака мінялася того дня кілька разів. Ще недавно в кабінеті Усманова, правду кажучи, він нагнав на мене страх. Потім поговорив зі мною трохи, і я повірив, що в такого начальника можна навіть закохатись. А ввечері Салімджан-ака так шпетив одного молоденького лейтенанта, що той, бідолаха, тремтів, як кошеня перед бульдогом, і я знову перелякався не на жарт. Та-ак, складна це людина — полковник. До такого начальника і не втямиш, як треба ставитися: чи то обожнювати, чи то боятись… А може, просто поважати?..

Минуло тридцять днів, чергування різне, знайомство з інструкціями… Якось Салімджан-ака викликав мене до себе.

— Ну, Хашимджане, пора, я гадаю, і за серйозні справи братися. Як ви вважаєте?

— Пора, я вважаю.

— Прочитайте оцю заяву трудящих і вживайте відповідних заходів.

— Слухаю, товаришу полковник.

Я взяв заяву, пішов до себе в кабінет. Почалося! Тепер потанцюють усілякі злодії, розкрадачі народного добра! Стережіться, шахраї: сержант Хашимджан Кузиєв приступає до виконання своїх службових обов"язків!

«Бідолашний» директор

Усе-таки це не жарт»— перше завдання. З одного боку — радість розпирає груди, так і тягне затанцювати; а з другого — моторошно робиться, коли уявлю, що раптом не впораюся з відповідальним завданням. Сиджу, перечитую заяву.