— Так.
Цілу ніч прокачався без сну. Змагали думки, одна страшніша за іншу. Дружина не витримає, коли дізнається, що наш син — убивця або, в кращому разі, підсобник убивць. Зам"яти цю справу я теж не зможу, та й намагатись не буду — совість не дозволить. Можливо, що не знайдуть цього Таліба, який стріляв у сторожа, — адже нема ніяких слідів. Тоді, якщо я не скажу, хто вбивця, Карім залишиться на волі. Якщо скажу, то заберуть і Каріма, бо це він дав злочинцям зброю. Ні, мати з її хворим серцем після всього, що пережила, не перенесе ганьби… ганьби, якою вкрив її любий, наш єдиний син…
Уранці я все ж розповів дружині про те, що сталося. Вона слухала мене мовчки, без звичайних жіночих ахів та охів, але зблідла смертельно. Дав я їй сердечних крапель. Мовчки випила, начебто трохи отямилася.
— Надовго його посадять? — прошепотіла ледь чутно й умовкла.
Ще два дні минуло в тривозі й сумнівах. Не витримав. Совість не дозволила мовчати далі, Хашимджане. Взяв з собою Каріма й пішов на прийом до міністра. Азад Азимович юнаком теж, ось як ти, жив один час у мене, поважав і любив покійну мою дружину. Я поклав перед ним на стіл заяву, пістолет і розповів усе, що мені було відомо про вбивство сторожа ювелірного магазину, про участь у ньому мого сина.
Міністр був приголомшений. Він довго мовчав.
— Та-ак, — проказав потім, похитавши головою. — Погана історія вийшла. — Подумавши трохи, додав: —Але ви не повинні кидати службу.
— Я мушу піти. Тепер я не маю права працювати в органах.
— Залишатися вам чи ні — вирішить міністерство, товариші.
— Ні, я вчиню так, як велить моя совість! — сказав я і вийшов, навіть не попрощавшись з Азадом Азимовичем.
Каріма до суду не арештовували, такий був наказ міністра: три місяці не виходив з дому, сидів біля узголів"я хворої матері. І за весь час жодного разу не зміг прямо глянути мені в очі. Так, тисячу разів він проклинав себе за те, що накоїв. Але уникнути кари не міг. Будь-який злочин, з яких би мотивів його не було б учинено, підлягає покаранню. Ти чуєш, підлягає покаранню!..
Дружині стало гірше, і вона не змогла піти в суд. А я висидів процес від початку до кінця. Карімові дали п"ять років. Повернувшись додому, застав дружину, сердешну мою, порадницю, товариша, помічницю, в ліжку, вже холодною. Чуєш, Хашимджане, я не зміг з нею навіть попрощатись, почути останні слова людини, яку я кохав тридцять років!..
— Не треба, не плачте, — сказав я, але сам не зміг стримати сліз.
— Нічого, синку, так мені стане легше. І я знову буду, як і раніше, щодня, щогодини воювати зі спекулянтами, шахраями, хапугами, боротися за правду. Ти знаєш, що таке правда, синку?
— Знаю.
— Якщо знаєш, затям: правда буває одна. Але злодій, спекулянт і їм подібні розуміють її по-своєму. А ми боремося саме з такими, хто хоче переінакшити нашу правду, чи не так?
— Саме так.
— Молодець! Давай, синку, обнімемося… Знаєш що, ти житимеш у мене, поки Карім не повернеться. Віднині я вважаю тебе своїм сином. І обох синів своїх — тебе і Каріма, якщо людиною вийде, оженю в один день. Хочеш одружитися?
— Я повинен порадитися з бабусею!
Салімджан-ака засміявся і пішов до вогнища, щоб зняти плов, від якого йшли нестерпно смачні пахощі…
ebooksa