Одне слово, сьогодні шабаш жовтих дивів. Якщо в давнину вони, згідно з легендами, відзначали свої свята на горі Кухіноф, то зараз, напевно, знову зберуться за містом, у підземеллі баби-яги.
Сьогодні й свято Янгибагської міліції, вірніше, — пробачте, трохи поспішив, — сьогодні переддень свята. Справжні торжества настануть завтра, коли всі злодії опиняться у наших руках. Цієї радісної миті чекають усі — починаючи від працівників райвідділення й кінчаючи міністерством. Сьогодні вночі відбудеться останній бій проти всього того, що в протоколах по цій справі сухо значитиметься: «розкрадання», «наклепи», «хабарництво», «спекуляція», «шахрайство», «замах на вбивство».
Місце бою — підземелля баби-яги. Хто його знає, цілком можливі й жертви, і нею може стати Хашимджан. І піде він її життя з кулею в серці, не встигнувши сказати останнє «пройти!» своїй улюбленій бабусі… Я насилу стримую розбуркану уяву і, проклинаючи своє ще зовсім дитяче обличчя, намагаюся надати йому виразу, що пасує людині суворої мужності…
Ми зібралися на останню оперативну нараду. Ось вони — всі учасники операції «По слідах Жовтого Дива»: я, тобто сержант Хашимджан, тобто Кузиєв, мій безпосередній начальник, тобто Салімджан-ака Атаджанов, полковник Алі Усманов і енергійний начальник карного розшуку товариш Халіков. Усі ми стурбовані тим, як без зайвих інцидентів ізолювати злочинців; тому повинні розробити ретельний план операції і не пізніше одинадцятої години передати його в міськвідділ міліції на затвердження. А час, як відомо, не жде, треба поспішати. І раптом — треба ж тобі такого! — звідкись ізнадвору долинає крик:
— Ха-а-ши-и-име! Хо-о, Ха-аши-и-име!
Я схопився з місця: та це ж бабусин голос! Серце моє застугоніло — раптом сталося щось?
— Ха-а-ши-и-име!
Так і є, бабусин голос. Я його впізнаю серед тисячі інших. Так кричати може тільки вона. Бувало, як я кудись подамся або заграюся допізна, вона вилазила на дах, прикладала руки до рота рупором і кликала мене отако: водночас ласкаво і з обіцянкою прочухана.
Але зараз?! Я за сотні кілометрів від рідного кишлаку, і, хоча б вона злізла й на дах колгоспного правління, я все одно нічогісінько не почув би. А хай тобі, це, видно, вчулося. Бу-нає ж так, коли людина дуже скучить, їй увижаються і вчуваються усі ті, за ким вона сумує…
— Ха-а-ши-и-име! — долинуло ще раз, голосніше й вимогливіше.
— Бабуня моя! — схопився я з місця і вибіг з кабінету.
Так і є, бабуся злізла на лавочку біля входу й на все горло вигукує моє ім"я. Довга сукня підперезана білою хусткою, на голові хустка темна, в руці сучкуватий костур, який вона бере з собою завжди у далеку дорогу. Молоденький міліціонер намагався зсадити бабусю з її постаменту: «Бабусю, не можна тут отак горланити, адже ви перебуваєте біля храму охорони громадського порядку!» На що вона відповідала: «Відійди, не заважай! У нас усі місця громадські! Де хочу, там і кричу!» Потім знову завела:
— Ха-аши-и-име!
— Бабусю!
— Хашиме! Лоша точко моє!
І пішло, і пішло, самі розумієте: обійми, поцілунки, хлипання, поляскування по плечу, знову обійми, знову поцілунки…
— Живий, моє лошаточко?
— Живий, бабуню!
— Давай-но обнімемося ще разочок, світло очей моїх. Ти чого це листів не пишеш додому?
— Служба, бабусю, часу геть не вистачає.
ebooksa