Однак Аббасов уже не слухав його. Він розкрив портфель, порився серед паперів і витяг знайомий мені прощальний лист Шарифи.
— Ось подивіться, яку ще добру вість я вам приніс.
«Законник» мовчки пробіг очима листа, розстебнув комір сорочки, прошавкав ураз охриплим голосом:
— Поздоровляю, поздоровляю… Це точно, що вона віддала богові душу?
— Точно.
— Отже полковникові теж недовго ряст топтати?
— Будемо сподіватися!
— От-от! — радісно хихикнув Шакір. — Спершу його виженуть з роботи, а там і в тюрму загримить. Як бачите, Адилджане, ви не схибили, дотримуючись моїх порад. Листа вона написала власноручно?
— Сама писала, звичайно.
— Щодо всього іншого можете покластися на мене. Сьогодні ж увечері напишу заяву до міністерства. Задам ряд питаннячок. Доки, мовляв, розгулюватиме на волі хабарник Салім Атаджанов, який до того ж утопив у багні честь жінки? Заяву, звісно, буде написано «від імені трудящих…»
— Гаразд. М"ясо вам потрібне? Баранина. Вчора тільки-но одержали.
— О, ну навіщо… Хоч, зрештою, свіжа баранина…
— Завтра привезуть. Прощавайте, я поїхав.
— Будьте здорові, мій щедрий друже. — І Шакір-«законник» догідливо провів свого шефа до дверей.
Потім ми ще повешталися по місту в деяких незначних справах Аббасова, о дев"ятій вечора я розлучився з ним і помчав у райвідділення по свою групу.
Страшна ніч
— Як настрій, Хашимджане? Боїшся?
— Є трохи.
— Не бійся, синку. Ти прикинь, яка сила за тобою. Я не лише про міліцію кажу.
— Розумію.