— Кхм, та вже й не знаю… — кахикнув тато в кулак, скоса поглянувши на бабусю, наче питався поради, — погоджуватися чи не погоджуватися.
— Хай йому трясця, цьому хорошому, — вмить підхопила бабуся, не помічаючи, а мо" не бажаючи помічати татового погляду. — Знаю я його, шельму! Але ви не всьому вірте, що він каже: половину ж він напевно збреше…
— Ні, зараз вашому Хашимджанові заздрять усі! — гнув полковник своєї. — Він, звичайно, і побешкетувати, і пожартувати може, але справу свою знає хіба ж так…
І ще, й ще, зроду ніхто мене отак жодного разу не хвалив! Мені стало до того приємно, що я ледве не заснув солодким сном у бабусі на плечі. І всіх успіхів, як виявилося, я досяг тому, що бездоганно виконую всі настанови і мудрі поради моєї дорогої бабусі. У Хашимджана, за словами полковника зараз такий авторитет, що без нього не наважилися закінчити державної ваги нараду.
— О, казала ж я тобі! — раптом обернулася бабуся до батька. — Казала тобі, що не треба слухати базікання тієї сопливої Хаджар!
— Але ж ви самі завели цей тарарам, — несміливо вставив тато.
— А що ж робити? Закортіло мені побачити мого недотепу, — сказала бабуся тремтячим голосом, обернулася й цмокнула мене в лоба.
— Ти ж бо подиви, Кузи, який красень-хлопчина виріс, ге ж? Синку, Салімджаном тебе наче звуть… Скажи, синку, справді він у вас не перукарем?
— Хашимджан зараз виконує завдання великої державної ваги, — упевнено відповів полковник.
— Слава богу, дожила я до того дня, коли про Хашимджана сказали добре слово.
— А як же ви думали?! Мій син! — спробував тато трохи загордіти, але бабуся негайно цитькнула на нього, і він принишк.
Одначе бабуся, здається, потроху заспокоювалася. Повірила, що я тут не байдики б"ю і не перукарую.
— Ось повернусь у кишлак, бог дасть, припечу язика поганій Хаджар! — пообіцяла вона, остаточно охолонувши. Потім благально глянула на Салімджана-ака: — Але, синку, прошу вас, якщо випаде Хашимові їхати в рідний кишлак, то ви вже його без ліворвера не відпускайте.
— Буде зроблено, бабусю! — жартівливо козирнув полковник. — Накажу не один, а два револьвери причепити! І обов"язково — сюрчок!
— Ну а я вже буду за всіх вас молитися! — пообіцяла бабуся.
Вдома, тільки-но Салімджан-ака рушив був до кухні, бабуся зупинила його.
— Не треба, синку, турбуватися. Чайник чаю ми вже якось і самі закип"ятимо. А ви зараз мені їдьте на службу, адже у вас повно важливих справ, і Хашимові хоч би ще не перепало через мене, стару.
Коли виходили, вона зупинила мене біля дверей.
— Хашиме, це твоя машина? — спитала пошепки.
— Моя особисто, — похвалився я про всяк випадок.
ebooksa