На крилах злетів би до Нью-Йорку. Палка красуня, що недавно завоювала моє серце, здалась тепер зовсім чужою. Я був певний, що коли вдруге її зустріну, то навіть не гляну на неї.
Оксана привітала мене сердечно, і я був щасливий. Вона вже працювала у фабриці і діставала на годину один доляр і двадцять центів. Радила залишитися і обіцювала виєднати мені працю в тій самій фабриці.
Але я про те й чути не хотів. Розказав, чого приїхав, і запитав, чи вона згодиться бути моєю дружиною й поїхати далеко.
– Дім Вільяма О’Гара далеко від міста, взагалі, глуха провінція. Не знаю, чи будуть тобі гості приємні…
Розказав я також про свого працедавця, симпатичного дідуся, і про працю в його домі.
Розказав про своїх приятелів, тільки не згадав принадливої леді Алкуї. Це було б не на місці і, здається, порядний чоловік ніколи цього не сказав би своїй жінці. А втім, це все було вже за мною, хоч я знав, що при зустрічі з Оксаною леді Алкуї виявить своє невдоволення.
Візник чекав на нас, коли ми висіли з автобуса. Оксана не могла вдосталь налюбуватись околицею. Захоплена, бажала їхати далі й далі. Вкінці на горбочку ми побачили колоніяльний дім Вільяма О’Гара.
Коли ми висіли з фаетона, назустріч нам не вийшов дідусь, і то було перше моє розчарування. Він повинен би вийти хоч назустріч моїй дружині. «Може, хворий або помер?» – мигнули думки. Але про це візник не згадав.
Ми увійшли в дім. Я вперше відчув таку пустку, що аж лячно стало. Дивно, до цього часу я мав враження, наче б дім був заповнений людьми, хоч тоді, як і тепер, ніхто там не мешкав. На всіх меблях лежала груба верства давно не стираного пороху.
– Де твій дідусь, що про нього ти мені стільки розказував? – спитала Оксана.
Я пояснив, що він напевно поїхав до знайомих і вернеться разом з гістьми.
Але була пора по одномісячній відпустці починати урядувати. Кожної хвилини могли приїхати гості.
Вибачившись, залишив я Оксану і обіцяв скоро вернутися.
– Що до чорта? І тут нікого нема! То все так, коли нема господаря!
Шукав, гукав на слуг по цілому домі. Нікого. Глухо відбивався голос, і ставало ще страшніше.
– Що ж! Як приїдуть гості, скажу, що не застав слуг, нехай вибачають! Замість вечері подам тільки коктейль.
Увійшовши до кімнати, я побачив Оксану, вже вдягнену у вечірню сукню з блідо-рожевого тюлю. Вона була чудова! Де були мої очі, що я проміняв її за ту авантурницю?
Минали години, але ніхто не приїздив. Нетерпляче виглядав я гостей. Вони таки не приїхали…
– Ти сказав, що гості приїздять кожного дня, а їх як нема, так нема!
В голосі Оксани я відчув недовір’я. Вона мала право так думати. Я був наче брехун, обманець. Завіз дівчину кудись в незнане, розповів про добру посаду, про якогось багатого дідуся, а коли дівчина повірила і приїхала, переконалася, що все це фантазія.