Цікаво приглядалась до себе в дзеркалі й бачила такі самі великі, холодні очі, той самий дивний усміх, те саме у відтіні золота волосся. Перший раз оцінила свою красу, що її досі не добачала. Була горда, певна себе.
На балю в танцях вона побачила струнку, мужеську постать Мирона. Він приступив до неї і попросив до танцю. Перший раз почула його ніжний дотик руки. Танцюючи, вона кокетливо подивилась на нього. Париж, крім елєґанції й товариської сміливости, навчив її ніжної кокетерії, притаманної парижанці.
По забаві запитав:
– Графівно, чи дозволите відпровадити вас додому?
– З найбільшою приємністю, пане Мироне. Ми близькі сусіди. – Мирон подав плащ і поміг вдягтись. – Дякую, дуже дякую, – відповіла.
Ішли дорогою. Було холодно, непривітно.
– Дозволите взяти вас під руку?
Почуття кохання віджило. Нагадались вечори, музика, і мрії про нього, що гасли, коли наставав день.
Зупинились коло дому.
Христина подала руку на прощання.
– Графівно, дякую за цей чудовий вечір. Ніколи не забуду його.
– Справді? В такому разі я вам, пане Мироне, вже нічого не винна.
– Графівно Христино, що ви мені винні? – запитав Мирон, не розуміючи, в чім річ.
– Це реванж за вашу гру на скрипку… Я часто слухала її… ви чудово граєте. Любите музику?
– Так. Дуже. Найбільше люблю шляхетність тонів скрипки.
– Гратиму, все думаючи про вас…
Відтоді почалося їхнє знайомство. Спочатку стрівались так, наче б ненароком. Довідавшись, що Христина грає на фортепіяні, запитав, чи могла б йому акомпаніювати. Вона радо погодилася.
Мирон грав цього вечора третю симфонію Бетовена.
Скінчивши грати, поставив скрипку на фортепіян. Був дуже зворушений. По хвилині сказав:
– Графівно Христино! Простіть, коли осмілюсь сказати, що дивний маєстат відчувається в кожному вашому русі, у погляді великих холодних очей, у вашій дещо іронічній усмішці… Може, вам дивно, що це говорю я, але я… очарований вами, графівно!