Я виправдувався, як міг. Гості й дідусь хочуть нас залишити самих, тому не приїхали. Це, нарешті, переконало Оксану.
Ми довго сиділи того вечора в парку на лавці, де приманювала мене леді Алкуї. Про неї я не думав, був щасливий зі своєю дружиною. Щойно темна ніч пригадала нам, що пора й додому.
Нам було добре разом, і ми забули про гостей та дідуся, що чомусь не приїздили. Чудова околиця щораз більше захоплювала Оксану. Вона не жалкувала, що одружилася і поїхала так далеко. Ми ловили рибу в річці, ходили на полювання.
Так минуло багато днів, а ми, щасливі, їх не числили. Аж перші жовті листки сповістили близьку осінь.
Небо затягнулося темними хмарами, а дощ безупинно мрячив, примушував бути більше вдома. Я знову взявся до науки. Адже вічно нема нам тут чого робити! Не діждавшись Вільяма О’Гара, треба буде вкінці вертатися до Нью-Йорку.
Якось я вчився у бібліотеці, а Оксана нишпорила поміж книжками. Несподівано випав з книжки пожовклий старий папір, а його зміст нас запаморочив.
Був це тестамент старого Вільяма О’Гара, написаний в день його смерти. Це було в році тисяча вісімсот п’ятдесятому, значить, рівно сто літ тому…
В тестаменті було написано:
«Я, Вільям О’Гара, власник піль і лісів, передам на власність це все тому, хто виконуватиме обов’язки господаря дому впродовж тридцятьох днів і обслуговуватиме моїх померлих приятелів та кревних».
Далі був його підпис і нотаріяльна печатка. Здається, якби ми дізналися, що з’явилася людина з Марса, ми б менше здивувалися. Отже, не знаючи правди, я провів повних тридцять днів з померлими, а та леді Алкуї, білява дівчина, гості і дідусь були тінями живих людей. Мені стало моторошно на саму згадку, те саме було і з Оксаною, хоч вона їх і не бачила. Відчула мій страх.
Але мільйоновий маєток нас манив. Ми зараз вибралися до найближчого села, де власник «ланчонети»[56] дав нам інформацію, кудою йти до містечка. По довгих розшуках ми знайшли нотаря, якому я передав тестамент Вільяма О’Гара.
Копія тестаменту була в його архіві, і він по кількох запитах повірив мені, що я провів у старому домі О’Гара тридцять днів. Від нотаря я дізнався трохи більше про той дивний тестамент і старого дивака О’Гара. Умираючи й не бажаючи нікому записати свого майна, він покликав діда згаданого нотаря і передав йому дивний тестамент. Відтоді кожного року появлялося дивне оголошення в американських ґазетах.
– То це ти той відважний?… О, чоловіче! Як ти з ними витримав?!
– Вони були дуже симпатичні, і я не можу на них нарікати. А втім, я не знав, з ким маю приємність бути знайомим.
– Це твоє щастя! Ти чужинець?
– Так.
– Тому дався зловити, не знаючи правди. Тут було чимало таких сміливців, і ніхто довше одної ночі не видержав. Утікав збожеволілий і в лісах пропадав… – Нотар лукаво всміхнувся. – А признайся, ця леді Алкуї дуже тебе манила?… Не було такого, хто б міг опертися цій опириці, диявольській жінці!..
Недискретне питання в присутності моєї жінки мене спантеличило. Я ніколи їй про леді Алкуї не згадував.
– Ви… про ту… авантурницю?… О ні, вона не мала права навіть до мене приступити… Я й не глянув на неї…
Але я так зашарівся, що, здається, ні нотар, ні жінка мені не повірили. Проте про леді Алкуї Оксана мене ніколи не питала.