— Бачите он той, найвищий? — Ліза показала рукою на сіро-коричневу квадратну в плані будівлю, єдиними виразними ознаками якої були висота й схожі на амбразури вікна. — Це сорокаповерховий Transamerica Tower. За ним трохи менший хмарочос із верхівкою у вигляді усіченої піраміди — це тридцятиодноповерховий Commerce Place. А та будівля в стилі арт-деко — це Bank Of America, хоча банків там давно немає, будівля житлова.
Ми проскочили кілька кварталів на північ, після чого Ґарет Джонсон узяв направо на Вест-Малберрі-стрит і невдовзі зупинив Suburban біля невеликого, розташованого у напівпідвальному приміщенні італійського ресторану Sotto Sopra. Їжа була смачною. Ми повечеряли пастою, запиваючи її недорогим вином. Теодор без умовлянь ум’яв повну тарілку.
О десятій Ліза Торнтон розрахувалась, і ми повернулися на вулицю.
— Можемо прогулятися, — запропонувала американка, — до готелю рукою подати. Ґарет відвезе ваш вантаж.
Я не заперечував. Узяв Тео за руку, й ми закрокували на північ, залишаючи висотки за спинами.
Через п’ять хвилин дісталися до Вест-Маунт-Вернон-плейс, де повернули наліво, опинилися на Катедрал-стрит і, перетнувши вулицю, вперлись у багатоповерхову цегляну будівлю з написом WYNDHAM над центральним входом.
— Ваш готель, — сказала Ліза.
Ми вступили досередини. Біля рецепції Ґарет Джонсон про щось розмовляв із дебелим чоловіком із рудим, ретельно зачесаним назад волоссям. Обидві мої сумки стояли біля їхніх ніг. Ліза, побачивши рудого, здивовано підняла брову:
— Оу…
— Хто це?
Торнтон не відповіла. Оминувши мене, наблизилася до чоловіків. Здоровань побачив її та, вищирившись, ступив крок назустріч.
— Чудовий вечір, Лізо!
— Що ти тут робиш?
Я тримався віддалік, розглядаючи незнайомця. Важка, із по-бульдожому обвислими щоками голова здавалася завеликою навіть на плечах громіздкого, наче ведмежого тіла; блідо-жовтуваті, немов виліплені з тіста очі ховалися глибоко під навислими надбрівними дугами; а з-під світлих, схожих на варені молюски губів, що різко контрастували із червоною шкірою, пробивалися жовті зуби.
— Мені що, не можна побачити людину, яка ледь не схопила за яйця самого Серхіо Вігліоне?
У кутиках його губів біліли пуп’янки слини.
— Боїшся втратити роботу? — глузливо видав Ґарет.
Ліза Торнтон мовчала. Рудий нарешті встромив погляд у мене, посміхнувся:
— У вас є знайомі чи родичі в Мексиці?
Його виставлена вперед щелепа нагадувала екскаваторний ківш, прикрашений парою крихітних, схожих на зів’ялі квітки вух. Я задивився на його подібні на жовту крейду зуби та не відповів. Не знав, що відповідати.