Вона підняла на прощання руку, й двері зачинилися.
Номер був на одинадцятому поверсі. У кімнаті переважали пастельно-коричневі тони: світло-жовті стіни, гірчичного кольору крісло, дерев’яні меблі темно-бурих відтінків. Більшу частину простору займали двоспальне ліжко під світло-коричневою ковдрою та висока старомодна шафа. Я відсунув установлені на коліщатка двері та зазирнув до ванної: сіро-молочного кольору мармур, скляна душова кабіна, велетенське дзеркало над умивальником. Симпатично.
Тео валився з ніг, тож я не став заганяти його в душ — простежив лише, щоб хлопчак почистив зуби, — після чого малий сам заліз під ковдру.
У номері було трохи задушливо. Я підійшов до задрапованого важкими гардинами вікна та розчахнув його навстіж. Знадвору війнуло прохолодою й терпкими запахами висушеного літнім сонцем великого міста. Я вихилився та визирнув із вікна. Кімната розташовувалася зі східного боку будівлі, а сам дванадцятиповерховий Wyndham Baltimore височів у центрі історичного району Маунт-Вернон. Завдяки тому що інших висотних будинків довкола не було, Балтимор постав переді мною як на долоні. У темряві просто навпроти вікна — посеред Маунт-Вернон-плейс — проступала колона з білого мармуру зі статуєю Вашингтона на вершечку, один із перших в Америці пам’ятників батькові-засновнику. (Певна річ, тоді я ще цього не знав; на ту мить уявлення не мав ані про унікальність монумента, ані навіть про те, чия статуя вивищується на колоні.) Мармуровий Джордж знаходився практично на рівні зі мною — колона була такої самої висоти, що й готель. На півдні сяяв вогнями даунтаун. Серед збитих докупи висотних будівель я впізнав сорокаповерховий хмарочос Transamerica Tower, який показувала Ліза Торнтон. Центр був настільки щільно забудованим, що за висотками не було видно Чесапікської затоки.
Я повернув голову та подивився перед собою. На сході, метрів за триста від готелю, біліли бетонні естакади. Дістав із кишені телефон, під’єднався до готельного wi-fi і зайшов на Google Maps. Програма підказала, що то шосе І-83[46], яке тягнулося від даунтауна на північ міста й далі, аж до сусідньої Пенсильванії.
Перемкнувшись на Google, я відшукав сторінку з інформацією про Балтимор і став не так читати, як проглядати навскоси, вихоплюючи з тексту лише найважливіше: «Великий порт… найбільше місто в штаті Меріленд… населення — 623 тисячі осіб… завдяки великій кількості передмість Балтимор називають містом околиць… відомі жителі: Едгар Аллан По, Біллі Холідей[47]… місто- побратим — Одеса… расовий склад: афроамериканці — 62,5 %, білі — 28,2 %, латиноамериканці — 4,6 %… впродовж останніх років є лідером у США за кількістю вбивств на душу населення… з 2000 року відбулося скорочення населення на 4,5 %».
Відірвавшись від смартфона, окинув поглядом блискуче від вогнів місто. Я був утомленим, усе ще непокоївся за Тео, та не почувався пригніченим. Дихалося напрочуд вільно. Груди розпирало від непояснимої впевненості в тому, що все буде добре. Якимось дивним чином переліт підживив мене, витіснив зайве та примусив забути про проблеми, що в тепер уже такій далекій Україні здавались абсолютно нерозв’язними.
Коли я зачинив вікно й озирнувся, Тео, влігшись на живіт і розкинувшись зірочкою, вже спав.
Рівно о десятій ранку 1 липня 2015-го чорний Chevrolet Suburban із Лізою Торнтон і Ґаретом Джонсоном з’явився перед парадним входом до готелю Wyndham Baltimore. Ми з Тео вже чекали у вестибюлі. Ґарет допоміг із речами. Ми завантажились у позашляховик і рушили — спочатку по Вест-Медисон-стрит на захід, а потім по МакКаллох-стрит на північний-захід у напрямку виїзду з міста.
Що далі від’їжджали від центру Балтимора, то біднішими ставали квартали. Траплялися переважно дво- та триповерхові будинки, і всі як один із темно-червоної цегли. У якомусь місці ми промчали повз довжелезну будівлю якогось складу з велетенським реалістичним графіті на стіні — зображенням молодого афроамериканця в червоній футболці із сердито зведеними на переніссі бровами й укритими зморшками лобом. Через півкілометра після складу Ґарет звернув ліворуч.
— Чому не по Рейстерстаун-роуд? — поцікавилася Ліза.
— По міжштатному буде швидше, побачиш, — відказав Джонсон.
Невдовзі ми вискочили на міжштатне І-795[48] — шосе виглядало помітно кращим, ніж дорога у передмістях, — і Ґарет збільшив швидкість до сімдесяти миль за годину.
— Я вчора прочитав, що Балтимор не надто спокійне в плані криміналу місце, — зазначив я.
Ліза Торнтон із переднього сидіння відповіла:
— Загалом від початку 2000-х ситуація ще була терпимою. Більш-менш. До квітня цього року.
— А що сталося у квітні цього року?
— Загинув Фредді Ґрей. Двадцятип’ятирічний афроамериканець, виходець із Ґілмор Хоумз, не дуже благополучного району, який ми щойно проминули.
— Бачили графіті на стіні складу ліворуч від дороги? — піймавши мій погляд у дзеркальці заднього огляду, запитав Ґарет Джонсон.
— Так.