— Він, на хрін, не говорить англійською? — рудий ображено зиркнув на Ґарета.
— Він говорить краще за тебе, — озвалася Торнтон.
Я підійшов достатньо близько, щоб розгледіти веснянки й темні печінкові бляшки, що рясно вкривали його обличчя — від щік аж до скронь. Складалося враження, ніби хтось розмахнувся й ляпнув пригорщу бруду просто йому в обличчя.
— То чого він мовчить? — чоловік насупився. Глипнув на Ґарета, перевів очі на Лізу. — Дай угадаю: ти вже промила йому мізки, так? — Торнтон німувала. Рудий змахнув своїми ручищами: — Та годі вам, я розумію, що згідно з правилами програми із захисту свідків я не маю права…
— Він не свідок, Пейтоне, вгамуйся! Цей чоловік під час каліфорнійської операції перебував на протилежному боці планети.
— Але ж він мусив якось дізнатися про цю херню!
— Пейтоне!
— Що, в сраку, Пейтоне? — його очі з блідо-жовтих стали темно-рудими. — У чувака кращі інформатори, ніж в усього довбаного Розвідувального відділу, а я не можу сказати йому «хелоу»?
Торнтон різким жестом наказала йому вгомонитися. Повернулася до мене:
— Пробачте. Його дуже недолюбили в дитинстві.
— Я все чую, агенте Торнтон!
Вона пропустила вигук повз вуха та провела мене до рецепції:
— Реєструйтесь.
Я привітався з консьєржем, виклав на стійку паспорт і заповнив анкету. Ліза Торнтон тим часом щось сердито торочила просто у вухо рудого, після чого той обурено пирхнув і, не попрощавшись, почовгав на вулицю.
Я отримав ключ від кімнати та, не відпускаючи руки Теодора, попрямував до ліфта. Ліза супроводжувала мене. Потому як стулки дверей роз’їхалися, я повернув до неї голову:
— То був Норвуд?
— Так, — відказала вона, — спеціальний агент Пейтон Норвуд. Не зважайте на нього. Пейтон холостяк, і в нього кепський характер, але це не заважає йому залишатися одним із найкращих працівників ФБР. Ми іноді жартуємо, що агент Норвуд для Бюро — як дірка в задниці для людини. Ні для кого не найулюбленіша частина тіла, та без неї ніяк, бо за лічені дні все заб’ється лайном.
Я вступив до кабіни ліфта. Малюк став поруч. Готельний ліфт так відрізнявся від ліфтів житлових багатоповерхівок в Україні, що хлопчик навіть не напружився.
— Відпочивайте. На ранок я замовила вам сніданок у номер. А о десятій ми по вас заїдемо, — Ліза всміхнулась і тицьнула пальцем у картонний пакунок із сім-картою, який я досі стискав у руках. — Раптом що — телефонуйте.
— Дякую.