За півгодини до полудня, залишивши позаду кампус Балтиморського політехнічного інституту, ми під’їхали до фасаду модернової чотириповерхової будівлі на півночі міста. Зліва від непоказного центрального входу побачили огороджену височенним дротяним парканом напівпорожню стоянку для машин, праворуч — газони із ретельно підстриженими кущами, також огороджені. Ми з Теодором вийшли з машини, Каелін залишився в салоні. Хоч сонце лупило нам у спини, ми мусили мружитися через виняткову яскравість відбитого від вікон світла. Вікна будівлі здавалися велетенськими, займали більшу частину фронтальної стіни. Я приставив долоню дашком над очима, обдивився фасад, але не знайшов ні назви вулиці, ні номера будинку.
— І що ми… — озирнувся з наміром запитати в Каеліна Уеста, що нам робити, і з подивом побачив, що кросовер, розвернувшись, безшумно котиться до виїзду на дорогу, якою ми прибули. Я сторопіло застиг, проводжаючи машину поглядом.
Із заціпеніння мене вивело тихе дзижчання електронного замка. Озирнувся на звук і вперся поглядом у середнього зросту смаглявого латиноамериканця зі стрижкою «британка» — ретельно виголені скроні, недбало скуйовджене волосся на тім’ї, — мутними жовтувато-бурими очима та чималою, завбільшки з п’ятицентову монету, сережкою у лівому вусі. Притримуючи однією рукою двері, він усміхнувся мені:
— Mister Belinsky? Come on in![52]
Ми з Тео опинилися у прохолодному просторому холі. Проціджене крізь тоновані вікна світло більше не обпікало.
— Привіт! — латиноамериканець простягнув руку. — Моє ім’я Джено, я — лаборант-технолог, — він був у білому халаті, накинутому на сіру футболку, та простих синіх джинсах. — Радий вас бачити!
Я кивнув, потиснув руку та почув, як, дзизнувши, прочиняються напівпрозорі двері, розташовані зліва від основного входу. У проході постала висока, нордичного типу дівчина. Пишногруда, з опуклими рельєфними вилицями та м’яким підборіддям. Виглядала, як і латиноамериканець, не більше як на тридцять.
— А це, — Джено показав рукою на білявку, — Меллорі, асистент доктора Далтона.
— Пробачте, що не зустріли вас, — перепросила Меллорі. — Нас не попередили, що вас привезуть раніше від дванадцятої.
Вона спробувала заправити неслухняне волосся за вуха, та окремі цупкі пасма все ж вибилися й опали хвилями вздовж обличчя. Її широкий рот розтягнувся в посмішці, зробивши вилиці ще більш м’ясистими. Я подумав, що Меллорі була би з біса гарною, якби не заширокі, як для жінки, плечі та надто червона помада на губах.
— Йеп, — підтакнув Джено, — доктор Далтон ще в дорозі, проте з’явиться з хвилини на хвилину, бо я йому телефонував, — він заметушився, жестами запрошуючи мене пройти.
Їхні імена здавалися незвичними — тобто незвичними для українця, — тож перед тим, як рушити далі, я ковзнув поглядом по нагрудних табличках. Geno Cardona. Mallory Hardison. Мимоволі пригадав Джорджа Меллорі, британського альпініста, який загинув 1924-го під час першої в історії людства спроби піднятися на вершину Евересту. Потому зловив себе на думці, що якби натрапив на ці імена в електронному листі чи в якому-небудь документі — тобто не бачачи власників, — я б, напевно, вирішив, що Джено — це дівчина, а Меллорі — чоловік, а не навпаки. Вголос, звісно, нічого такого не казав.
Вузьким коридором ми пройшли до дверей у північній частині будівлі. Меллорі, скориставшись магнітним ключем, відімкнула їх і пропустила нас досередини. Приміщення, що відкрилося огляду, нагадувало університетську лабораторію: потерті столи, вишикувані комп’ютерні монітори попід стіною, кілька мікроскопів і більш масивних установок незрозумілого призначення.
— Присядьте, — білявка показала на вільні стільчики, — зачекаєте на доктора Далтона тут.
Ми з Тео слухняно присіли.
— Це ваш син? — Джено Кардона опустився навпочіпки перед Теодором, який навіть на стільчику не відпускав моєї руки. — Як твоє ім’я, приятелю?
Я нахилився до Тео й прошепотів українською:
— Дядько питає, як тебе…
— Теодор.
— Як? — перепитав Джено.