— Ні, нормально.
— Чудово! — і доктор Далтон розклав переді мною аркуші.
Усього їх було чотири: Велика червона пляма на Юпітері[56], єнот, що тримає в руках шматок яблука, сфотографований крупним планом бедрик на ромашці й Кеті Перрі на червоній доріжці в чорному платті з глибоченним вирізом — звичайні, що нічим особливим не вирізняються, фотографії з Інтернету. Далтон натиснув кілька кнопок під екранами. Під кріслом щось рівномірно загуло, а монітори почали один за одним спалахувати.
— Станьте спиною до стола, — попросив він, — і не обертайтеся. Стійте так, щоб я не бачив ваших очей, домовились?
— Навіщо?
— Зараз дізнаєтесь, — він повернувся до робочого стола.
Через секунду я почув звук увімкнення комп’ютера.
— Відверніться і… е-е… зачекайте хвилинку, мушу дещо налаштувати… — клацання клавіатури, — так… отак… чудово, — Далтон прокашлявся: — А тепер, пане Белінськи… е… Мироне, гляньте на одну з фотографій перед вами. Виберіть одну будь-яку, сфокусуйте на ній погляд, але не повертайте голову, щоб я зі свого місця не міг здогадатися, на який знімок ви дивитеся. Готові?
Хоч це здавалося дурнуватим розіграшем, я погодився:
— Так.
— Тоді починаємо.
Стоячи перед кріслом спиною до вікон, спершу глянув на Кеті Перрі, та відразу потому перескочив на Юпітера.
У в’язкій, ледь розбавленій тихим гудінням апаратів тиші спливло півхвилини.
— Як довго мені дивитися?
Доктор Далтон не відповів. Я переступив із ноги на ногу та, карбуючи кожне слово, повторив запитання:
— Як довго я маю…
— Ви зараз дивитеся на картинку з Юпітером. Не відволікайтеся, будь ласка. У вас так багато всього в голові, що я ледве розрізняю, на чому ви сконцентровані.
Я глитнув слину, подумав — насправді нічого я тоді не подумав, навпаки, на секунду завис — і зиркнув на бедрика. У ту саму мить:
— А тепер на комаху на квітці, — впевнено виголосив американець. — Уже краще!
Я повів очима вбік і втупився поглядом у Кеті Перрі. Значно старший за мене доктор Далтон по-хлопчачому гигикнув: