— На виріз плаття співачки. Гарні цицьки, погоджуюсь! Дивно, що ви аж за третім разом звернули увагу.
Секунду повагавшись, я повернувся до Юпітера.
— А зараз знову дивитеся на планету.
Я видихнув і заплющив очі. Спершу Далтон здивовано крекнув, а тоді резюмував:
— Схоже, ви заплющили очі, пане Белінськи.
Він підвівся, підійшов до мене та, відсунувши ілюстрації, вмостився у крісло. Склав руки між колінами:
— Ну як? Що скажете?
Американець дивився на мене примружившись, наче крізь дірки в ґудзиках.
Я тихо пирхнув:
— Я маю бути враженим? — мене самого пересмикнуло від жовчі в моєму голосі. — Не розумію, на що ви очікували. Що я після цих фокусів заплескаю в долоні?
— Це не фокуси, — вивчаючи мене поглядом понад скельцями окулярів, заперечив Далтон. Його тон не змінився, але з того, як смикнулися, витягнувшись у риску, тонкі губи, я збагнув, що мої слова зачепили його.
— Ви могли сховати де-небудь камеру й потай спостерігати за мною.
Він закотив очі:
— І, звісно, примусив вас натягти цей шолом лише для того, щоб позбиткуватись.
Я зиркнув на дроти, що тяглися від мого тімені та зникали поміж моніторами:
— Хочете сказати, що дізналися про те, яке зображення я вибирав, через ось це?
Далтон кивнув:
— Так. Саме так. За сигналами з вашого мозку.
Цього разу я не пирхав, усвідомлюючи, що вченому немає сенсу розігрувати комедію. Утім, загалом скепсису ні на крихту не поменшало.
— Ви не вірите, — Енді Далтон устав із крісла, заховав руки до кишень штанів і довго, ледь схиливши голову, дивився на мене. Його обличчям блукала не так посмішка, як радше тінь від посмішки, а очі по-юначому задерикувато світилися. Та невловна, майже невидима посмішка змінювала все. Коли Далтонові очі посміхалися, він здавався моїм однолітком.