— Просто не бачу, в що саме я повинен повірити.
— Гаразд, тоді вчинімо інакше. Лягайте, — вчений згріб ілюстрації рукою та поклав її мені на плече, примушуючи опуститися в крісло. Коли я дозволив себе всадовити, він лівою натиснув на важіль під кріслом і відкинув спинку. Я витягся горизонтально. Він сказав: — Заплющіть очі та розслабтеся. Заплющуйте, заплющуйте, — тільки потому, як я заплющив очі, Далтон відійшов від крісла й сів за робочий стіл. — Тепер, не розплющуючи очей, спробуйте пригадати який-небудь приємний момент, щось таке, що потішило чи розвеселило вас, щось хороше, яскраве, що відкарбувалося в пам’яті.
Я глибоко вдихнув і спробував уявити личко всміхненого Теодора. Мені вдалося, проте образ утримався у свідомості не довше ніж секунду. Думки галопом помчали далі — я пригадав переліт до Америки, останню розмову з Євою, викрадення, потім знову Єву, потім чомусь лист від колекторів і насамкінець Блакитного Монстра.
— Пане Белінськи, будь ласка, зосередьтесь, — невдоволено, із притиском промовив доктор Далтон, — у вашій голові така каша.
Я вчепився за останнє, що промайнуло перед внутрішнім поглядом, — блакитний «фольксваген». Річ украй далека від «чогось хорошого та яскравого, що мене потішило», проте добряче відкарбована у пам’яті.
— М-м-м… — долинуло від стола. — Ви зараз думаєте про щось… синє.
Я здригнувся.
— Тільки не розплющуйте очей! — вигукнув Далтон.
Його вигук відкинув зайве і дозволив зосередитися винятково на Блакитній Жабі. Я пригадав день, коли натрапив на нього в автосалоні Рівного: компактний автомобіль, що звабливо виблискував булькатими фарами в навскісних променях призахідного сонця.
— Це автомобіль? — припустив Далтон. І тут-таки з певністю: — Так, це машина! От тільки не можу вгадати марку.
На одну мить — поки переляк і здивування не почали брати гору — я уявив, наче стою перед Блакитним Монстром і схиляюсь над капотом. Моє обличчя зупиняється за півметра від сріблясто-блискучого знака WV і…
— Це «фольксваген», — безапеляційно заявив американець, — невеликий блакитний «фольксваген». Це ж Beetle! Я вгадав, пане Белінськи? У «фольксвагена» немає інших таких лупатих компакт-карів!
— Що за?!
— Будь ласка, не хвилюйтеся, не треба…
Утім, пізно, бо я вже розплющив очі й кілька секунд безтямно блимав, туплячись у стелю. Потім рвучко сів і тремтячими руками стягнув шолом із голови.
— ЩО ЦЕ ЗА ФІГНЯ ТАКА БУЛА?!
— Обережно! — скрикнув доктор Далтон. — Не повідривайте дроти!
Він подався у протилежний куток лабораторії, приніс звідти стілець і підсунув його до стола.
— Сідайте.
З осторогою відклавши гумовий шолом, я пройшов до стола й опустився на стілець навпроти Далтона.