Зазирни у мої сни

— Тепер вірите? — запитав він. Я не відповів. — Девід Коперфільд заплатив би за цю штуку мільярд доларів, не менше. Я ж навпаки маю пояснити вам, чому зроблене мною не має нічого спільного з магією. — Американець дістав із шухляди пакуночок жувального драже Mentos і, надірвавши обгортку, простягнув мені: — Будете?

— Ні, дякую, — я все ще не міг заспокоїтись після того, що сталося.

Далтон знизав плечима, вкинув до рота дві цукерки та розжував їх. Хвилину чи дві мовчав, потім, посерйознішавши, подивився на мене:

— Що ви знаєте про те, як ми, люди, бачимо?

— Не розумію.

— Ну, як у голові — тут, — доктор постукав пальцем по лобі, — формується картина світу, що нас оточує.

Я стенув плечима. Мені здавалося, що запитання більше стосується філософії, ніж нейрофізики.

— Не знаю.

— Гаразд, — Далтон кивнув із таким виглядом, наче нічого іншого й не очікував, — тоді поясню на пальцях. Отже, все, що є в цій кімнаті, — американець обвів рукою лабораторію, — всі речі, відображені вашою свідомістю, ви бачите тому, що на них падає світло. Ось цей стіл, мій комп’ютер, операційний стенд, стільці, стіни, стеля — їх видно, бо вони освітлені. Світло надходить звідси, — Далтон показав на вікна, — надходить від комп’ютера, надходило б від ламп під стелею, якби їх було ввімкнено, тощо. Якби за вікном стояла беззоряна ніч і я вимкнув освітлення, всі ці предмети зникли… е-е… тобто зникли б із вашої свідомості. Це зрозуміло?

— Так.

— Чудово. А тепер: що таке світло? Це діапазон електромагнітного випромінювання, який здатні сприймати очі людини. Розумію, що це, мабуть, складно осягнути неспеціалісту. Скажу простіше: світло — це така сутність, яка поширюється у просторі як хвиля, але поглинається і випромінюється окремими часточками, фотонами. Вам важливо запам’ятати, що світло, яке падає на об’єкт, взаємодіє з ним не як електромагнітна хвиля, а як потік фотонів.

Я кивнув. Він правив далі:

— Отже, я бачу свій стіл, бачу вас, бачу крісло під вами, бо фотони відбиваються від них і потрапляють мені в очі, — Далтон підніс указівний палець до ока. — Фотони подразнюють клітини моєї сітківки, що вистилає внутрішню частину кришталика, після чого зорові рецептори перетворюють енергію фотонів на нервові імпульси. Далі інформацію — а нервові імпульси, безперечно, несуть у собі інформацію — зоровими нервами через середній і проміжний мозок отримують зорові зони кори головного мозку. Фактично, фотон передає оку інформацію про стан окремо взятої точки простору, тієї точки, з якої він надійшов. І попри те, що клітини людського ока складні, ця інформація досить примітивна. Вона стосується лише кольору та яскравості точки. Ну, і ще переміщення, якщо об’єкт у полі зору рухається. Тобто якби ми перехопили згенерований зоровими клітинами сигнал ось тут… — Далтон пробігся пальцями по клавіатурі — й на цифровій дошці справа від мене з’явилося зображення людського мозку. Потому взяв цифрове перо й, утримуючи грифель за міліметр від планшета, домалював стрілку, що вказувала на зоровий нерв, — на початку зорового нерва, то ми б одержали приблизно таку картинку.

Далтон щось натиснув на клавіатурі. Зображення мозку зникло, натомість з’явилась абстрактна картина — хаотичний набір різнобарвних крапок і кіл.

— Безладна мішанина рухливих цяток різного кольору та відмінної інтенсивності, — прокоментував учений, — це те, що в буквальному сенсі бачать наші очі. Але нервові імпульси не зупиняються на зоровому нерві. Вони йдуть далі, до кори, де закодована в них примітивна інформація обробляється. І тут починається найцікавіше. Після оброблення вінегрет із яскравих, але беззмістовних цяток перетворюється в безумовно осмислене зображення, в майже завжди недвозначну картинку, що дає нам 90 % інформації про навколишній світ. Я досліджую це більше ніж десять років, але досі не можу позбутися відчуття, що це якась магія. Подумайте тільки: відразу за моїм оком ви є набором плямок і лише в корі перетворюєтеся на людину. Так, я бачу, що ви людина, відрізняю вас від портрета чи фотографії, — він підняв перед собою цифрове перо, — відрізняю вас від ось цього пера, розумію, що перо знаходиться ближче, а ви, відповідно, далі, ніж перо, та ближче, ніж, скажімо, операційне ліжко, на якому ви щойно лежали. Це дивовижно, хіба ні, пане Белінськи? — він раптом по-дитячому ніяково всміхнувся. — Я, мабуть, забагато про це розказую. Найважливіше, що ви маєте збагнути: робота моєї системи ґрунтується на імітації того, як зорова зона кори головного мозку перетворює потік примітивних електричних імпульсів на об’ємну картинку всередині нашої свідомості. Тобто я не намагаюся розкодувати, яким чином мережа із сотень мільйонів нейронів обробляє електричні сигнали. Цей механізм є результатом сотень мільйонів років еволюції, та я гадаю, що мине ще багато десятків років, перш ніж хтось принаймні спробує його розшифрувати. Я лише навчаю програму імітувати це розкодування: брати імпульси та відображати на екрані комп’ютера те, що зорова кора вибудовує у свідомості.

— Як навчаєте?

Енді Далтон почухав пальцями підборіддя:

— Ви чули коли-небудь про машинне навчання або системи розпізнавання візуальних образів?

— Ні.

— Штучні нейронні системи[57]?