Зазирни у мої сни

22
18
20
22
24
26
28
30

Тепер — після Heaven Hill — спати не хотілося. Я лежав, посмикував ступнею та міркував про те, як бути далі. Ще раз надягнути на сина шапочку з мікроелектродами я не дозволю. Логічно, що після такого ФБР довго мене не терпітимуть. То що тепер? Вертатися до України? Далебі не найгірший варіант — за умови, що спровокований Аймонтом спалах агресії більше не повториться. З іншого боку, я не хотів їхати зі США. В Україні на мене ніхто не чекав, і кращої допомоги для Тео, крім як тут, мені не знайти…

О третій ночі мене розбудив звук телефона.

За більше ніж місяць в Америці мені ніхто не телефонував, тож, навіть прокинувшись, я все ще гадав, що сплю й настирливе деренчання смартфона мені примарюється. Телефон стих, але згодом завівся вдруге, тож я нарешті збагнув: звук мені не ввижається. «Хто?» — ривком сів у ліжку. Потрусив головою та швидко перебрав людей, яким відомий мій американський номер. Їх було лише двоє — Ліза Джин Торнтон і мама. Навпомацки діставшись до джинсів, я витягнув із кишені свій Samsung. Телефонувала мама.

— Алло! Мамо?

— Це я, Мироне.

— Почекай, зажди секунду! — стрибаючи то на одній, то на іншій нозі, я втиснувся в джинси та, як був, із голим торсом вислизнув у коридор. Боявся розбудити Теодора. — Все, слухаю тебе!

Мама сказала:

— У тебе там зараз ніч?

Я здивувався пригніченості в її голосі.

— Це неважливо. Що трапилося?

— Телефонувала жінка… — вона затнулась, — яка знала твого батька.

— Хто? — не зрозумів я.

— Її ім’я Людмила. Батько якийсь час жив у неї.

— І що?

Мама трохи помовчала, збираючись із силами.

— Батько помер сьогодні вночі.

Спершу я нічого не відчув. Стояв біля вікна, отупіло промацуючи поглядом підметене подвір’я перед будівлею УНТ, трохи шокований власною холодністю. А за секунду байдужість змінила злість.

— Мам, скільки років минуло? Тринадцять? Чотирнадцять? Я вже не пам’ятаю навіть. Він прожив з тією Людмилою більше, ніж зі мною, то нехай вона…

— Він не жив із нею, — обірвала мама. — Вона сказала, що він пішов від неї ще 2007-го, вісім років тому. Припускаю, що він не пішов, а вона його вигнала (мовляв, пити почав багато), хоч яка тепер різниця. Вона зателефонувала, бо вирішила, що треба нам повідомити.

— То… — від запитання про те, хто його ховатиме, думки перескочили на інше: — Де він був увесь цей час?