Теодор зм’як. Я прибрав руки з його спини, стягнув гумову шапочку — волосся під нею злиплося від поту — й сів, спершись спиною на стіл. Губа боліла, кров з підборіддя скапувала на сорочку. Мене трусило, ніби від переохолодження.
Енді Далтон опустився на підлогу з іншого боку від Теодора. За мить посунувся вбік і видобув із-під сідниць яскраво-червоний шльопанець. Кілька секунд, суплячись, обдивлявся його, а тоді викинув крізь відчинені двері в коридор.
— Це було востаннє, — туплячись кудись повз нього, прохрипів я, — ви більше не наблизитеся до мого сина.
За чверть до дев’ятої пролунав обережний, ледь чутний стукіт. Ми з Тео синхронно повернули голови в бік дверей спальні.
— Відчинено, — сказав я.
Двері відхилилися, й до кімнати зазирнула Ліза Джин Торнтон.
— До вас можна?
— Заходьте.
Американка переступила поріг. На ній — чи не вперше — були потерті джинси, кросівки Nike та вільна футболка. Волосся — стягнуте у хвіст.
— Як він? — вона скоса глипнула на Теодора.
Малюк сидів у ліжку перед широким підносом, копирсаючись виделкою у тарілці з вівсяною кашею. Він тонким шаром розмазав вівсянку по всій тарілці, виделкою розкреслив її на крихітні квадратні порції, після чого заковтував по порції в хвилину, через що сніданок тривав уже майже півгодини.
— Нормально, — переді мною знову був мій син. — Ви знаєте про нічний інцидент?
— Так, — вона подивилася на мою розбиту губу. — Доктор Далтон розповів мені.
— Він нічого не пам’ятає, — я перевів очі на Тео. — Уночі пошматував свою улюблену іграшку, а зранку розбудив мене, допитуючись, хто це зробив.
Плюшевий коала (чи то пак окремо голова, а окремо тулуб) лежав на тумбочці біля ліжка. Тео уникав поглядів на подерту іграшку. На моє обережне зауваження, що вночі, крім нього, ніхто коали не торкався, малюк ніяк не відреагував.
Вісім годин тому, після уколу заспокійливого, Тео провалився у сон. Я відніс його в ліжко, де хлопчак безпробудно проспав до ранку. За чверть по восьмій він прокинувся, нічого не пам’ятаючи про нічний інцидент. На розпитування відповідав здивованими поглядами, не розуміючи, чого я від нього хочу. Що особливо здивувало: Теодор не виглядав заспаним чи змарнілим, як це зазвичай траплялося після нічних кошмарів. Єдине, що його засмучувало, — це розчленований Юань Михайлович.
— Більше таке не повинно повторитися, — я тупився на розірвану іграшку.
— Наша домовленість у силі, — зауважила Ліза. — Ми вас ні до чого не примушуємо. Можу після сніданку відвезти вас до будинку на березі Ліберті. Я приїхала лише для того, щоб проглянути запис.
— Розумію.
Ліза Торнтон глянула на годинник: