Енді Далтон також виглядав зблідлим, але мав на те причини. А Норвуд?..
Коли жалюзі повністю сховалися, Пейтон спідлоба зиркнув на Лізу:
— Ну і?
— Упізнав його?
— З якого дива я мушу його впізнавати?
Вона закотила очі:
— Бо перше попередження, отримане з України, стосувалося справи, яку ти ведеш більше ніж п’ять років, а друге надіслали на твій мейл!
Норвуд опустив голову, його голос просів:
— Друге ледь не вбило мене, ти не забула? — Ліза мовчала, чекаючи на відповідь, і він, зітхнувши, договорив: — Ні, я уявлення не маю, хто це.
Ліза повернула обличчя до Ґарета. Той знизав плечима:
— Можемо передати запис експертам, хай спробують що-небудь прочитати за губами.
— Не думаю, що це вам допоможе, — заперечив Енді Далтон. — Тут і без експертів зрозуміло, що він горлав «забирайтеся геть». І ще, напевно, лаявся.
Пейтон Норвуд підвівся:
— Ну все, малята, погралися й досить, — розвернувшись до дверей, пожбурив майже повний кави паперовий стаканчик у кошик для сміття, — мені час займатися розслідуваннями, а не цим анімаційним лайном.
— Зачекайте, — неголосно озвався я. — Почекайте, будь ласка.
Серце несамовито калатало.
Спеціальний агент Норвуд зупинився, поклавши руку на дверну ручку. Ліза та Ґарет утупилися в мене.
— Мені здається, я знаю його.
— Ви серйозно?! — витріщилася на мене Торнтон.
Я не зводив очей із Пейтона Норвуда — під сонячними променями руда чуприна палала вогнем — і зауважив, як побіліли кісточки долоні, котрою він стискав ручку.