— Його звільнили з ДЮСШ. Він улаштувався вчителем фізкультури в одинадцяту школу.
— Одинадцяту? — злість розчинялась, відступаючи перед глевким сумом. — Вона вже десять років найгірша в Рівному…
— Угу.
— А де він жив?
Сумнівно, що вчитель фізкультури заробляв достатньо, щоб винаймати квартиру. Мама на кілька секунд примовкла:
— Директорка школи дозволила йому оселитися в підсобці біля спортзалу.
— Батько вісім років прокантувався у підсобці під спортзалом?!
Мама перейшла на інше:
— Людмила розповіла, що батько дізнався про твоє одруження та мріяв побачити онука. Востаннє зустрічала його місяць тому. Він звідкись довідався про твій від’їзд і бідкався, що перед смертю так і не потримав на руках онука.
— То чому він… — я задихнувся. Не міг повірити, що мій батько вісім років ночував у затхлому підсобному приміщенні однієї з найгірших рівненських шкіл. А де він мився? На чому готував їсти? Як прав і прасував одяг?
— Не картай себе, — озвалася мама, — мені теж шкода і… і соромно. Але то його вибір.
«Який, у біса, вибір?! Клятий упертюх!» Проковтнувши клубок із колючого дроту, що підкотив до горла, я запитав:
— Як він помер?
— Гострий інфаркт. Шкільний сторож викликав «швидку», та його не довезли до лікарні.
Лоб уперся у прохолодне скло, очі заслало вологою.
— Чому він не повернувся до нас? — темне подвір’я пливло, втрачало чіткість ліній. — Мамо? Чому він не зателефонував? Чому не зізнався? Навіть якщо він аж так страхався з нами жити, ми могли б допомогти грошима!
— Він уже не відповість, Мироне.
Хвилину ми обоє мовчали.
— Хто займається похованням?
— Я. Більше нема кому.