Консьєрж метнувся до телефона.
— Дам вам знати, якщо щось… ну…
Товстун недослухав, вийшов з-за стійки, й ми заквапилися до ліфта.
Піднялися на десятий поверх до сходів. Здоровило у сірому костюмі спершу глипнув униз, у щілину між прольотами, та прислухався. Нічого підозрілого не виявив і тільки потому затупотів сталевими сходами до виходу на дах. Він надсадно сапав, проте рухався швидко, і я ледве встигав за ним.
Проминувши два прольоти, ми зупинилися перед громіздкими сталевими дверима з горизонтальною натискною ручкою на всю ширину. На чолі та скронях охоронця виступив піт. Він дихав так, наче пробіг три кілометри:
— Думаєте, ваш малий достатньо сильний, щоб їх відчинити?
— Думаю, так.
— Хріново.
Чоловік навалився на горизонтальну штангу — двері заскрипіли, але легко подалися — й опинився на даху. Я вискочив слідом і роззирнувся. Переді мною простягнувся плаский, укритий бітумом дах південного крила Hunter’s Creek Hotel. Де-не-де з бітумної поверхні вистромлювалися потемнілі від часу вентиляційні короби — загнуті під прямим кутом, щоб до них не потрапляла вода, й затулені проіржавілими до чорноти решітками.
Десятиповерхова будівля готелю домінувала над місцевістю. Я не ступив і трьох кроків, як у мене запаморочилося в голові. З такої висоти проглядалися приземкуваті острови озера Тохо, що майже зливались із мутно-зеленою водою, невеликий причал для катерів на північному березі, болота на сході від озера й закутані в зелень житлові котеджі на заході. Я навіть розрізняв автомобілі, що трасою 17 мчали на північ до Джексонвіла[112]. На сході сонце щойно відклеїлося від горизонту, зате з півдня насувався суцільний фронт. Найближча хмара вже пролилася дощем і тому скидалася на гігантську медузу, що повільно тягнеться на північ, волочачи сірі щупальці по землі. Хоча, певна річ, млоїло не лише від висоти. П’яти хвилин цілком вистачило для того, щоб наблизитися до краю та шугонути вниз, тож, якщо Тео хотів зістрибнути, він уже давно міг лежати розпластаний під однією зі стін готелю.
Уявивши таке, я застогнав і поточився, та охоронець підхопив мене.
— Ходімо. Малий десь тут. Звідси не так просто звалитися.
Лише після того я помітив металеву огорожу по периметру даху. Вона сягала у висоту трохи більше ніж метр — невелика перешкода як на дорослого, та практично неподоланний бар’єр для того, чий зріст не так давно перевищив сто сантиметрів.
— Тео! — покликав я.
У відповідь — байдужий шепіт вітру.
У центрі даху — відразу за будкою, з якої ми вибралися на покрівлю, — височіла увінчана антенами бетонна надбудова, ховаючи від поглядів північне крило Hunter’s Creek Hotel. Спершу я вирішив, що це котельня, та, згадавши, що ми у Флориді, припустив, що всередині розміщено фанкойли для охолодження готелю. Охоронець пробігся поглядом по видимій частині даху, після чого розвернувся й почовгав в обхід надбудови. Я метнувся слідом.
Щойно зайшли за ріг, товстун загальмував і викинув уперед праву руку.
— Он він!
Я вискочив наперед.
— Тео! — неголосний, придушений вигук.