— Чому ліфт не рушає?! — задихаючись, запитав я.
— Не знаю.
Несподівано Тео стих, позадкував від панелі з кнопками і, ледь нахиливши голову, прислухався. Швидко визирнув із ліфта й одразу сховався назад. Його тіло почало дрібно трястися, він закрутив головою, вчепився пальцями собі в щоки, душачи ридання, затулив долонями рота, потім, метнувшись убік, став у кутку за дверима ліфта. Хлопчак щосили втискався в куток, намагаючись залишатись непомітним із коридору.
На кілька секунд усе завмерло. Тео ховався за виступом кабіни, двері не зачинялися, ніщо не рухалось, і тільки цифри у правому нижньому куті екрана мигтіли, відраховуючи час.
— Він там досі сидить? — промимрив охоронець.
Консьєрж обігнув стійку, щоб подивитися на чотири цифрові табло над дверима до ліфтів, і заперечив:
— Жодного із чотирьох зараз немає на десятому.
— Він виходить! — вигукнув товстун.
Я так різко крутнув голову на вигук, що хруснула шия. На екрані Тео, закриваючи стуленими долоньками рот і частину носа, стримів на вході до кабіни й, щосили витягуючи голову, виглядав із ліфта. Заспокоївшись, малий обережно вийшов із кабіни.
Охоронець перемкнувся на камеру у вестибюлі. Не прибираючи рук від лиця, Тео притискався до стіни лівіше від ніші, що вела до кабіни. Двері ліфта залишались відчиненими.
Я вирішив, що Тео ненароком їх заблокував, і вже хотів попросити товстуна прокрутити запис далі, коли з хлопчаком дещо сталося. Щось немовби наштовхнулося на нього. Хоча ні. Радше невидима хвиля гойднула, викликавши ледь помітне здригання. Наступної миті малюк прибрав долоні від обличчя й відступив від стіни. Він завмер у центрі ліфтового майданчика — обличчям до виходу на сходовий. Руки безсило звисали вздовж тіла. Він більше не тремтів і не плакав, однак саме це жахало найбільше. Стулки ліфта повільно зійшлися, тут-таки розійшлися, потім зачинилися знову, і так кілька разів. Постоявши кілька секунд, Тео повільно наблизився до сходів і зник із зони огляду вестибюльної камери.
«Мішок з апельсинами» вивів на екран зображення з камери дев’ятого поверху, та малюк не з’являвся. Він відмотав запис назад, прокрутив уперед, потім перемкнувся на вестибюль восьмого поверху, проте все марно — Теодора ніде не було.
— Що над десятим? — випалив я.
Товстун іще більше спохмурнів:
— Нічого. Ну, тобто вихід на дах.
— Його замкнено, — попередив консьєрж.
Охоронець струснув обвислими щоками:
— Там механічний замок, ключ потрібен лише для відмикання ззовні. Зсередини їх можна відчинити, просто натиснувши ручку.
Я бачив власне відображення в дзеркалі напівстіни за рецепцією. З лиця збігла фарба, й воно стало неживим, бездушним, мов у статуї. Електронний годинник на стіні, причеплений акурат над логотипом готелю, показував 06:44. П’ять хвилин… спливло щонайменше п’ять хвилин. Я перевів переляканий погляд на охоронця. Той підтягнув штани й наказав консьєржу:
— Зателефонуй покоївкам на нижчих поверхах, опиши малого, скажи, хай шукають. Ми, — чоловік кинув погляд на мене, — піднімемося на дах.