— Ти повинен вигадати…
— Ні! Ні!
— Я не прошу. У тебе немає вибору.
Я смикнувся, намагаючись устати, хотів накинутися, задушити його, та щось утримало мене на стільці. Заметавшись, я істерично загорлав:
— No! NO!! NO-O-O-O-O…
Очі розплющилися. Я розгледів над головою табло з увімкненими сигналами «Не курити» і «Застебнути ремені», відчував ремінь безпеки, що обтискав стегна, не даючи встати, бачив обламані нігті на випростаних руках і блідо-рожеві сліди крові на спинці крісла попереду, та все ще не усвідомлював, що я не в барі, а в літаку.
Витягнутий зі сну крик продовжував рватися з горлянки:
— О-О-У-У-У-У-У-У!!!
Ліза Джин Торнтон ловила мої руки, намагаючись утримати їх біля тіла.
— Тихо, Мироне, заспокойтесь, це лише сон.
— Я тебе вб’ю! Прикінчу тебе… — раптом я вмовк і ошаліло закліпав, закрутив головою. — Що… що… що це?
Підбігла стюардеса:
— У вас усе гаразд?
Я волав англійською, і то достатньо голосно, щоб мене почули в найвіддаленішому кінці салону, тож пасажири почали перелякано оглядатися. Ліза посміхнулась із таким виглядом, наче нічого не сталося, й тоном, що не припускав заперечень, відповіла:
— Так, просто поганий сон, не зважайте, він уже прокинувся.
Стюардеса неохоче відступила. Звідусіль долинало неспокійне перешіптування.
Я важко, по-собачому сáпав:
— Де я?
Ліза Торнтон здивовано глипнула на мене:
— У літаку з Орландо до Балтимора. Я прилетіла вас забрати.