Судячи з того, що шлунок майже безупинно підтискав легені, а гудіння двигунів то стишувалось, то наростало, підкоряючись командам із автомата тяги, лайнер знижувався перед посадкою.
— Де Тео?
Американка звела брови:
— А ви не… — вона розпачливо прикусила нижню губу. — Він із нами, в цьому літаку.
До тієї миті пам’ять уже повернулась, і мої плечі безсило впали, а руки обвисли між колін. Я пригадав, як, виючи, обіймав липке й гаряче тіло сина. Пригадав обвуглену та зашкарублу, немов вугілля, шкіру на худих руках, що склеїлася із кістками, й ще — найжахливіше — нестерпний запах гару. Потім, розгойдуючись, давлячись шмарклями й обгризаючи нігті, я сидів у своєму номері. У кімнаті було повно людей, зі мною розмовляли, найбільше говорив якийсь чоловік, напевно, психолог, але я його не чув. Потім невідь-звідки з’явилася Ліза Джин Торнтон — мабуть, спливло кілька годин — і теж узялася розраджувати, проте слова не досягали моїх вух. Бачив лише, як ворушаться її губи, і думав про те, скільки часу мине, поки із ніздрів вивітриться огидний сморід горілого м’яса. Все це я напрочуд чітко пам’ятав, але, присягаюсь, віддав би все, щоби забути.
Через п’ять хвилин після мого пробудження літак м’яко торкнувся злітно-посадкової смуги. Коли швидкість знизилася до необхідного для маневрування рівня, з динаміків полився спокійний голос командира екіпажу:
— Пані та панове, ласкаво просимо до міжнародного аеропорту Балтимор — Вашингтон. Місцевий час — дев’ята двадцять, температура — п’ятдесят сім градусів[114]. Для вашої безпеки та комфорту, будь ласка, залишайтеся на місцях до вимкнення сигналу «Застебнути ремені безпеки». Від імені Spirit Airlines і всього екіпажу я хотів би подякувати вам за те, що скористалися послугами нашої авіакомпанії. Ми з нетерпінням чекатимемо на вас на борту в найближчому майбутньому. Бажаю вам гарного вечора!
Я сидів біля проходу, проте дивився у вікно. Небо за ілюмінатором було темне — майже ніч. Десь далеко за краєчком крила пропливали всіяні вогнями пагорби, очевидно, передмістя Вашингтона. Лайнер, плавно розвертаючись, прямував до ґейта.
Ліза Торнтон накрила мою долоню своєю:
— Відвезти вас до будинку біля водосховища?
— Що?
— Мені неважко. Можу відвезти вас до будинку, де…
— Не треба, — вирвавши долоню, я різко мотнув головою, — я залишуся на ніч у Балтиморі.
2 липня 2015—18 травня 2016
Рівне, Україна
Післямова автора
Абсолютна більшість описаних у романі місць, вулиць і будівель є справжньою. Виняток становлять Балтиморське відділення УНТ ЦРУ (лабораторії не існує, принаймні в тому місці, де я її помістив) і Hunter’s Creek Hotel. На півдні Кіссиммі, на місці готелю, — пустир. Використані у книзі технології, як-от розпізнавання візуальних образів за сигналами з кори головного мозку чи контрольована клінічна смерть, також є реальними. Безперечно, я вигадав розроблений доктором Далтоном мозковий сканер і дещо завищив його можливості порівняно з реальними апаратами, та за умови подальшої мініатюризації мозкових вокселів не бачу принципових перешкод для появи у близькому майбутньому подібних систем, які даватимуть змогу зчитувати сни з аналогічною до описаної у романі чіткістю. Як завжди, я намагався описувати події максимально реалістично, якщо десь і трапляються неточності чи помилки, провина за них повністю лежить на мені.
«Зазирни у мої сни» не було б завершено без підтримки й допомоги дорогих мені людей. Насамперед дякую Тані Кідрук, яка примусила писати так, як не писав ніколи, і яка — хай би як важко ставало — не дозволяла забути, що це лише початок довгого шляху.
Дякую Марку Оплачку, який звично перебирав на себе частину «брудної» роботи, пов’язаної з організацією туру та проведенням лекцій науково-популярного проекту Quantum.
Хочу відзначити рідерів, яким цього року довелося добряче попітніти й які зробили все, щоби фінальний текст «Зазирни у мої сни» вийшов відчутно якіснішим і цікавішим порівняно з тим, яким був, скажімо так, під час народження. Отже, дякую Тані Кідрук, Андрієві Новікову, Марку Оплачку, Володимиру Яковлєву, Тетяні Сапсай, Ігореві Дунцю, Людмилі Середі, Настасії Євдокимовій, Святославу Кіралю, Наті Болібрух та Олександру «Родріґесу» В’юну (хештег — #кум_Кідрука), які не жалкували свого часу та своїх очей і допомагали «вичищати» рукопис. Окремо дякую Олі Соколовській за пояснення порядку дій (станом на початок літа 2015-го, до реформи) українських правоохоронних органів у разі викрадення дитини.