— Ні, — не випускаючи чизбургер із правої руки, Тео лівою тягнувся по картоплю. Наминав з обох рук.
— Добре.
Упоравшись із картоплею та чизбургером, Тео заходився коло іграшки. Роздер целофанову обгортку, витягнув деталі, півхвилини крутив їх у руках, розглядав, зрештою здогадався, куди приткнути пару яскраво-рожевих крил із намальованим фіолетовим пір’ям, після чого простягнув мені повністю зібрану дивакувату конструкцію.
— Нащо він?
Я взяв іграшку до рук. М’яч виявився не зовсім м’ячем. У центрі вільно оберталося темно-синє коліщатко. З боків випиналися крила, кожне — сантиметрів десять завдовжки, через що іграшка нагадувала голову галла Астерикса із французького мультфільму. Судячи з інструкції, крилатий м’яч потрібно було кидати. Щоправда, я не уявляв, як ця штукенція поводитиметься в повітрі.
— Його треба кидати, — повідомив малому. — Хочеш спробуємо?
— Ні, — Тео мотнув головою. Іграшка йому не сподобалася. — Наступного разу візьмемо водяний бластер.
Ту саму серію іграшок від Nerf Rebelle складали ще бумеранг і водяний пістолет.
— Як скажеш, чемпіоне.
Ми сиділи на лаві, сьорбали кока-колу з паперових стаканчиків і дивилися на людей, які прогулювалися алеєю. Несподівано Теодор запитав:
— Мама сердиться?
Я прикусив щоку й кілька секунд нічого не відповідав. Попри те що Теодору ще не виповнилося п’яти, я несвідомо чекав, що він продовжить чимось на кшталт: «І тому вона не прийде ввечері додому?» — хоч і розумів, що він іще надто малий, щоб аж так ускладнювати запитання.
— Ні, — заперечив я. — Ми просто не завжди… — я зам’явся, — знаходимо спільну мову. Втямив, про що я?
Малий укинув до рота шматок картоплини й зосереджено, по-дорослому кивнув. У ту мить він зовсім не скидався на дитину, а виглядав маленьким — зменшеним за допомогою якихось чар, — але цілком дорослим чоловіком.
— Мама не зрозуміла, що я хотів від неї, та вона не сердиться, повір. Вона любить тебе… й мене, мабуть, теж… Вона любить нас.
Краєм ока зиркнув на сина. Присягаюся, в ту мить я б не здивувався почутому: «Тату, що за фігню ти париш?» Тео здавався неправдоподібно дорослим. Однак він мовчав, голосно присьорбуючи кока-колу.
Зненацька хлопчак пукнув. Потужно так, по-мужицькому.
— Ой! — і засміявся. В’язка гнітючість, яка насичувала повітря кілька секунд тому, розвіялася. На кілька наступних хвилин я викинув із голови спогади про вранішню зустріч.
— Ото вже шептуна пустив, — я прикрив долонею носа. — Як із гармати стрельнув. Он, подивись, людей налякав.
— Не налякав! — гиготів Тео. Та попри це, крутив головою навсібіч, видивляючись, чи хтось, бува, не побіг із переляку в кущі.