— Ого! — я підвівся, впершись ліктем у подушку. Впевненість в останніх словах приголомшила мене.
Єва кинула на мене погляд і відвернулася.
— Я хочу спати, Мироне, — я кинув погляд на електронний годинник на тумбочці в ногах ліжка. Єва, наче відчувши мій погляд, додала: — Завтра мені на роботу на першу. Не буди. Добраніч.
Цілу хвилину я дивився на вигин її спини, що чітко проглядався у кволому світлі з вікна спальні, а тоді самими губами прошепотів:
— Добраніч, Єво… Добраніч.
Не хочу, щоб ви думали про неї погано. Боюся, що через мої слова — через те, як я розповідав і, особливо, як буду розповідати далі, — ви уявлятимете мою дружину бездушним і самозакоханим стервом. Це не так. Повірте, моє судження про Єву є найбільш суб’єктивним і упередженим із усіх можливих. Усе так само, як із моїм батьком. Спогади крихкі та нечіткі, а останні — понад усе, якщо ці спогади недобрі, — завжди все спотворюють і до невпізнання перекошують картинку. Так сталося, що останні наші з Євою тижні в Україні виявилися затьмареними вкрай неприємними подіями, а я не можу говорити про неї так, наче ці події не відбувалися. Ці спогади не стерти та не витравити з мене. Через них мені неприємно згадувати Єву, боляче усвідомлювати, як довго я був одержимий нею, водночас це не перетворює її на монстра. Це проблема мого вибору та мого викривленого відчуттями сприйняття й аж ніяк не ознака Євиної зіпсутості. Я хочу, щоб ви пам’ятали це.
Я також хочу, щоб ви знали: нас поєднувало багато хорошого. Наприклад, секс. Я ніколи не розумів і зараз не розумію, чому Єва Лауда обрала мене. Я не був найсильнішим, найрозумнішим і тим більше найбагатшим серед тих, хто за нею впадав. Та чомусь вона дала мені шанс, і я не забуду той день, коли вперше притиснув до себе її оголене тіло на задньому сидінні «ніссана». Кожен наступний раз, коли ми кохалися, здавався кращим за попередній. Мене ніби тротилом начиняли, а потім підривали — десятки, сотні, тисячі разів, — і я згорав у тих спалахах до останнього атома! Я не опишу це словами. Сумніваюся, що хтось інший на моєму місці зміг би описати. Наприкінці травня 2009-го, невдовзі після мого повернення з Китаю та за тиждень чи півтора до дзвінка Єви з Києва, ми з Цезарем організовували парубоцьку вечірку для Дімона Шемета, колишнього однокласника. Гулянку розпочали в більярд-клубі (вже не пам’ятаю, в якому саме), а після півночі перекочували до нічного клубу Zov, що на перехресті Відінської та Степана Бандери. Спершу нудьгували. Дівчата, що викручувалися на двох невисоких подіумах, виглядали апатичними та незграбними. А потім, після першої ночі, до жердини вийшла засмагла брюнетка з довжелезними ногами й ідеальними грудьми. На ній були босоніжки з височенними підборами та золотий ланцюжок на кісточці лівої ноги. Вона танцювала так, наче біля жердини кохалася з кимось невидимим. Я споглядав її і не міг збагнути, що така красуня робить на подіумі, аж поки не осягнув, що вона тут не заради грошей. Брюнетка роздягалася, бо їй це подобалось. Їй подобалось усвідомлювати, що чоловіки затихають і повертають голови, щойно вона з’являється біля жердини, вона впивалась їхніми розтривоженими поглядами, що прикипали до її дивовижного тіла. У якусь мить я подумав, що в неї, певна річ, є хлопець. Можливо, вона змінює їх щомісяця, а може, й ні. Може, в неї постійний бойфренд, скажімо, який-небудь мажор, готовий виконувати її найменшу забаганку. Річ не в тім. Основне — я усвідомлював, що така дівчина просто не може залишатися самотньою, хтось обов’язково з нею спить. Ми з Ромичем перезирнулися, зрозумівши один одного без слів. Цезар устав з-за столу, підступив до адміністраторки й замовив для нареченого приватний танець. Охоронець клубу притарабанив до жердини стільчик, трохи розгублений Дімон усівся на нього, після чого брюнетка почала танцювати довкола. Ближче до завершення танцю я вирішив, що ми з Цезарем трохи перестаралися й бідолашний Дімон Шемет передумає одружуватись. Я спостерігав, як чорнявка рухається, як вона вигинається та дражнить, і заздрив йому — не Дімонові, ні, — тому незнайомцеві, з яким вона проведе решту ночі. Я міркував, що найгірший день у його житті завжди буде кращим за мій найкращий день, оскільки на нього в ліжку чекатиме отака німфа… Упродовж перших півтора-двох років після одруження Єва дарувала мені схожі відчуття. Я почувався щасливчиком лише тому, що кожної ночі міг торкатися її.
Я розумію, що вміння задовольняти партнера ще не є ознакою людяності чи просто гарного характеру, проте Єва справді мала чимало хороших рис. Наприклад, була хорошою матір’ю. Ви заперечите, що в цьому немає чогось особливого, та, серйозно, я зустрічав небагато жінок, які ставилися б до малюків із більшою терплячістю та розумінням, ніж моя дружина. Пригадую, як у листопаді 2009-го, через два місяці після одруження, Єва кинулася захищати чотирирічну дівчинку, на яку напав пітбуль. Ми йшли парком, що біля Палацу дітей і молоді та який мешканці прилеглих кварталів використовують як майданчик для вигулювання собак, а назустріч нам прямувало молоде подружжя з одягненою в яскраво-червону курточку дочкою. Дівчинка, не помічаючи пса, бігла вкритою порепаним асфальтом доріжкою за півсотні кроків попереду батьків. Не знати чому пітбуль вирішив, що малявка загрожує його хазяїнові, та скочив до неї. Перш ніж я встиг зорієнтуватися в тому, що відбувається, Єва вклинилася поміж псом і дівчинкою. Виставивши зігнуту в лікті руку, дружина затулила малу своїм тілом. На щастя, пітбуль виявився молодим і недосвідченим. На щастя, через холодну погоду Єва гуляла в пуховику. Пес пошматував рукав куртки та залишив кілька синців на Євиному передпліччі, але дістатися до м’язів не встиг — я і батько дівчинки відігнали його стусанами. Посеред зчиненого рейваху — криків, лайки, розборок із хазяїном — я стояв, обнімаючи дружину, й не міг повірити в те, що щойно трапилося. На той час Єва вже була вагітною.
Ще приклад: поки курс євро не перевалив за 20 гривень, ми допомагали двом дітлахам із Рівненського спеціалізованого будинку дитини. Ініціатива повністю належала Єві. Взимку 2010-го вона зв’язалася з кураторами волонтерської групи, що опікувалася дитбудинком, і запропонувала «взяти шефство» над двома сиротами. Я здивувався, але не протестував. Відтоді ми за власні гроші купували двом хлопчакам подарунки на День святого Миколая, на Новий рік, а також на їхні дні народження. Іноді, отримавши преміальні, Єва витрачала їх на цукерки та без відома волонтерів відвозила їх до дитячого будинку. До того як ми почали жити разом, я ніколи не думав про неї як про альтруїстку. Вона любила гарно одягатися (до обвалу гривні могла за одну вилазку в магазини спустити кілька тисяч гривень на плаття й кофтинки, які в кращому разі надягала раз на рік), обожнювала вишукані ресторани, дороге вино та брендові парфуми. Водночас я впевнений: якби Єві довелося вибирати між новим платтям та іграшкою для сироти, вона, не вагаючись, зупинилася б на останньому.
А ще пригадую, як улітку 2012-го, вже після купівлі Блакитного Монстра, Єва примусила мене розшукати клієнтку, що забула на задньому сидінні моєї машини сумочку. У сумці, крім якогось дріб’язку — косметики, блокнотика, окулярів, — не виявилося нічого цінного, нічого, що згодилося б для пошуків власниці. Попри це, дружина простежила, щоби вранці наступного дня я дізнався в диспетчера адресу клієнтки, а потім поїхав до неї додому та все повернув.
Єва не була поганою.
Чи кохала вона мене? Ні. Ніколи. І якщо відверто, за весь проведений з нею час — і після одруження, і протягом літа й осені 2005-го, — я жодної миті не почувався з нею по-справжньому щасливим. Я шаленів, насолоджувався нею, ловив невимовний кайф, неначе наркоман, що штрикається героїном, але кайф — це ж не щастя, правда? Це ж не одне й те саме.
Я розповідаю це, щоб ви дещо затямили. Якщо раптом з моїх уст злетить просякнута жовчю фраза про те, що Єва поламала моє життя, я хочу, щоб ви розуміли: вона ніколи не прагнула його поламати. Ми однаковою мірою винні в тому, що не змогли стати щасливими.
— Та-а-ату!
Обклавшись подушками, я напівлежав на дивані у залі та посоловілими очима телющився в екран ноутбука. Намагався налаштуватися на переклад, але робота не йшла. У голові роїлися всілякі дурниці.
— Га?
Будильник вирвав мене зі сну о восьмій ранку. Я мусив би погодувати Теодора й відвести його до дитсадка, але все, на що мене вистачило, — це вистромити з-під ковдри руку та навпомацки вимкнути будильник. Того дня, 2 червня, я мав вихідний у Zoom Support і планував узятися за переклад десятисторінкового документа для BTS Group. Я подумав: нічого страшного не трапиться, якщо Тео ще один день побуде вдома.
Теодор прибіг до зали та пригальмував біля дивана, зазираючи мені в очі:
— Сьогодні вже літо?
— Так, сьогодні другий день літа, а що?