На-дру-ку-вав.
«Якого, в дідька, листа? — я втрачав контроль і починав сердитися. — Тобі чотири роки, ти уявлення не маєш, що таке e-mail, ти не вмієш запускати нічого, крім YouTube та кількох убогих ігор на моєму ноуті. Який, бляха, лист?!!»
— Ти почув, що я розповідав мамі, так? Тобі відомо про лист із моєї з нею розмови?
Тео винувато закліпав. Він не зрозумів запитання. За мить я осягнув, що воно справді безглузде. Я все ще міркував так, наче мій син від когось дізнався про відправлене федералам повідомлення. Але якщо припустити, повірити в те, в чому він щойно зізнався… Йому не треба було від кого-небудь чути про лист, якщо він надсилав його сам.
Але як?
І, чорт забирай, чому так стрімко холонуть мої пальці?
— Як ти написав його?
Теодор випустив соломинку з рота й утупив погляд у землю біля мого коліна.
— Лист англійською, — я намагався, але мені не вдавалося погамувати роздратування. Тео вирішив, що він тому причина, — щоками покотилися сльози. — Це та мова, якою спілкується королева Британії. Ти ж розмовляєш українською, а не англійською! Ти не вмієш писати! Тобі навіть невідомо, яку кнопку натиснути для відправлення листа! То чому ти кажеш, що надрукував його?!
Тео захлипав.
— Я не розумію чому. Не розумію, як ти міг його написати!
Схлипування переросло в рюмсання. Сльози полилися кількома паралельними струмками.
— Це Аймонт.
— От лайно… — я не стримався. Руки вкрилися пухирцями. Здавалося, наче я по лікті занурив їх у крижану воду. Хоча, якщо направду, я зовсім не здивувався. Я чекав на таку відповідь. Чекав — хоч і не зізнавався собі — від початку.
— Аймонт попросив мене. Він показував кнопки… — Теодор затинався й крутив головою, ховаючи погляд. — Я не хотів, тату. Він довго показував. Я не хотів. Я плакав і просив, щоб він припинив. Але він говорив… якщо я надрукую лист… ви… ви з мамою більше не будете сваритися.
Паперовий стаканчик випав із руки та покотився асфальтом. Хлопчак голосно кавкнув, затулив обличчя руками й заридав на повен голос. Я нарешті втямив, що накоїв. Тоді пригорнув сина, притиснув до себе та почав гладити по спині. Тео пхинькав, впершись носом мені в ключиці, а я мовчав. Я вирішив не промовляти жодного слова, бо знав, що голос викаже мене, що в мене недостатньо сил і віри, щоби заспокійливі слова звучали переконливо.
Холодний вітер шепотів поміж гілля над нашими головами. Тео помалу втихомирювався. Я обіймав його, погладжував, дивився на всіяне вогнями громаддя «Злати Плази» й обмірковував розказане сином.
Відчуття було таке, наче літо ніколи не настане.
Тео заснув після десятої. До того часу я старанно уникав згадок про надіслане з мого акаунта попередження й про ефемерного Аймонта, який нібито примусив мого сина його написати. І річ не в тім, що я боявся знову довести Теодора до сліз. Я сам не волів говорити про той довбаний лист. Це не означає, що мені начхати. Просто, зрозумійте, я свідомо не хотів копати глибше, не хотів знати, що там сталося насправді: чи надсилав мій син попередження для ФБР і, якщо так, звідки дізнався про колумбійських наркоторговців, і як зміг на-дру-ку-ва-ти повідомлення. Напевно, вам це видається дивним, але ви не маєте права засуджувати мене, бо ніколи не опинялися в подібній ситуації… Уявіть, що у вас болить зуб, скажімо, великий кутній справа на нижній щелепі. Не постійно, а лише тоді, коли ви їсте солодке або п’єте гарячий чай, однак болить безумно, нелюдськи, аж у голову прострілює. Ви погоджуєтесь, що проблема є і що сама собою вона не зникне, але хто з вас відразу побіжить до дантиста? Припускаю, що знайдуться такі, хто вже наступного дня лежатиме, якнайширше роззявивши рота, у стоматологічному кріслі. Але таких меншість. Щось підказує мені, що більшість просто перекидатиме їжу на лівий бік і ще багато-багато днів перетиратиме її лівими кутніми зубами, уникаючи навантажувати зуб із ураженим нервом. Хіба не так? Ви можете заперечити, що не зовсім доречно порівнювати запущений карієс із твердженнями рідного сина про те, що якийсь уявний друг примусив його написати реальний (тобто геть не уявний) лист про людей, яких він ніколи не бачив, у слідчий орган найсильнішої держави світу. І тут я повернусь до того, з чого почав: ви не маєте права засуджувати мене, бо не опинялися в подібній ситуації. Я атеїст і прагматик, ніколи не вірив у паранормальне й на ту мить відмовлявся усвідомлювати, що історія з листом до ФБР — це беззаперечна та безальтернативна реальність. Я опирався тому, щоб не заглиблюватись у неї, бо на відміну від людини з діркою в зубі все ще вірив, що проблема розсмокчеться сама по собі. Федерали поїдуть, Тео забуде, що говорив на алеї перед Лебединкою, а з нічними жахіттями ми якось упораємось.
Ще одне. Нехай я би повірив Тео. Не кажу, що не вірив йому, але уявімо, що я захотів би докопатися до істини в історії з mail’ом і вирішив би діяти. Що, чорт забирай, я мав робити? Зателефонувати Лізі Джин Торнтон і заявити, що лист-попередження накатав мій чотирирічний син? Дозволити американцям допитати Тео? А потім? Що далі? Значно легше було переконати себе, наче Тео все вигадав, ніби в малого надміру розвинута уява й він придумав історію про написання листа після почутої нашої з Євою сварки. І мені майже вдалося. Майже. Мені вдалося б спихнути все на синові вигадки, якби не лист. Я міг обманювати себе як завгодно довго, але чудово знав, що лист реальний і він нікуди не зникне з мого акаунта.