Єва вибігла в коридор, вискочила на сходовий майданчик, учепилась долонями в поручні й істерично закричала у сходовий проліт:
— ТЕО! ТЕО! ТЕ-Е-О-О-О!!!
Я замружився. Смолянисте крило наблизилося. «Ні, ні, ні! Заспокойся». Я мусив погамувати, заштовхати якнайглибше в себе ту тремтливу чорноту, що розпливалася тілом. Треба опанувати себе, інакше (я відчував) щось усередині мене — якийсь невидимий запобіжник — перегорить, і тоді стане гірше.
Я розплющив очі, дістав із кишені мобільний і тремтячими пальцями набрав «102».
Міліція відреагувала швидко. Слідча група — два оперативні працівники (лейтенанти) та слідчий (капітан) — прибула за п’ять хвилин після дзвінка. Переступивши поріг квартири, слідчий сухо відрекомендувався: «Капітан Іван Станкевич». Завдяки кокарді він здавався трохи вищим за мене, мав коротко підстрижене волосся й злегка обвислі, поцятковані рожевими плямами щоки. Прізвище старшого з двох лейтенантів — опасистого невисокого чоловіка років сорока п’яти — було Лужний, ім’я другого — високого, із солом’яним волоссям — я не запам’ятав. Ще двоє членів групи — експерт-криміналіст та експерт-біолог — під’їхали через півгодини.
Капітан Станкевич уважно вислухав моє зривисте пояснення причини виклику. Потім, нічого не торкаючись, оглянув виламаний замок, зайшов до кімнати Теодора, кілька секунд роздивлявся перекинутий стільчик і тільки потому взявся розпитувати. Здебільшого на запитання відповідав я. Єва не могла. Перед приїздом слідчих дружина, розпачливо кличучи Теодора, збігла сходами до першого поверху. За хвилину повернулася — згорблена й бліда, неначе привид, із мертвотно застиглим обличчям, як у ляльки, що півстоліття пролежала в землі. Після приїзду слідчих вона кілька разів впадала в істерику, гучно кавкала — бо сліз майже не було — і, зі страшними хрипами заковтуючи повітря, намагалася щось розказати. Я відшукав у шафці на кухні залишки маминої валер’янки та примусив Єву проковтнути кілька жовтих таблеток. Заспокоювати не став: я розумів, що мені однаково не вдасться, бо сам наче сидів на електричному стільці. Коли валер’янка подіяла — наскільки, звісно, вона могла подіяти за тих обставин, — Єва вгамувалася та безмовно тинялася квартирою за слідчими. Поки я відповідав на запитання Станкевича, вона тулилася до стіни, тупилася в нікуди та, раз у раз здавлено схлипуючи, затуляла рота стиснутим кулаком.
Після приходу експертів Іван Станкевич ще раз уточнив обставини, за яких ми з Євою виявили зникнення Теодора, поцікавився, чи нічого не поділося з квартири. Я вдруге виклав усе, не згадуючи лише про дзвінок Лізи Джин Торнтон. У якусь мить моєї розповіді капітан напружився.
— Тобто, — він жестом обірвав мене та кинув швидкий погляд на Єву, — ви залишили свого чотирирічного сина самого вдома?
Я не відважився заглянути йому в очі. Опустив голову, і погляд несамохіть уперся у зіжмакані сукні на ліжку Теодора. Щелепи стиснулися так, що хруснули зуби. Я процідив:
— Так.
— Як часто таке траплялося?
— Я н-не… — важко описати те, що нуртувало в мені. Страх за Теодора, злість на Єву, на слідчого та на самого себе, роздратування, що ми стовбичимо на місці та розмовляємо замість робити що-небудь. Врешті-решт розгубленість і відчай. Бо як було вчинити? Я стояв, і слухав, і відповідав на одні й ті самі, переважно безглузді запитання, і уявлення не мав, як далі діяти.
— Разів три-чотири, — зацькованим, цілковито безпорадним голосом проказала Єва з-за моєї спини. — Тео слухняний, — уривчасте схлипування. — Він не дуркував. Я просто зачиняла його й знала, що він нічого не накоїть.
Капітан Станкевич дивився понад моїм лівим плечем на Єву:
— На скільки часу ви зазвичай відлучались?
— Хвилин на десять. Якраз щоб збігати до «Нової пошти» та повернутись.
— Цього разу скільки часу вас не було?
— Хвилин двадцять, — коротка пауза, під час якої Єва судомно втягнула повітря, та приглушити ридання не вдалося, — ні, півгодини.
— Чому? — спохмурнів слідчий.
— На «Новій пошті» щось наплутали. Вони якраз розвантажували машину й довго не могли знайти посилку.